Новенька дівчинка прийшла в десятий клас у середині навчального року, перед новорічними святами. Дмитро одразу почав з нею добре спілкуватися, поки інші ще тільки приглядалися. Вероніка була невеликого зросту, але дуже приваблива, товариська. Їх пов’язували спільні інтереси, і спільна мрія вступити до економічного.

Шкільна дружба Вероніки та Дмитра продовжилася і в інституті. Вони зуміли обидва вступити на бюджет, жили у гуртожитку, зустрічалися, гуляли, будували плани.

Плани були великі: відкрити мережу магазинів, а може, щось ще. Те, що у них має бути бізнес, вони вирішили відразу. Вирішили і почали йти до цього. Ще навчаючись в інституті, вони почали підробляти. На четвертому курсі вони винайняли квартиру і стали жити разом. Через рік було весілля, скромне, щоб не особливо витрачати гроші, призначені для справи. З дітьми вони також не поспішали.

І ось довгоочікуваний момент настав. Відкрито перший магазин автозапчастин та майстерня поряд. Чому було вирішено зупинитися саме на цьому? У їхньому невеликому містечку був один магазин для автомобілів, де було всього мало, автомайстерні і взагалі не було. Усі їздили за сто кілометрів, іноді доводилося викликати евакуатор, а це дорого.

Магазин працював, брав заявки, привозив товар. Автомайстерня також працювала добре, клієнти прибували. Весь бізнес чудово розвивався. Вероніка вміла працювати з постачальниками, шукала вигідні та якісні пропозиції. Вона завжди схиляюся до якості, і вони навіть іноді сперечалися з цього приводу з чоловіком.

– Я чоловік, мені краще знати у таких питаннях.

– За постачання відповідаю я. – твердо казала Вероніка.

Жінка думала про продовження роду. Це стало взагалі актуально, коли вона отримала у спадок від бабусі частку квартири у Києві. Бабуся була по лінії батька, якого вже не було на цьому світі. Ділити її довелося із його сестрою. Інших спадкоємців не було. Обидві спадкоємиці були згодні з продажем. Планів жити у Києві у них не було. Самотня тітонька збиралася купити будинок, та й Вероніка теж будинок чи квартиру для своєї родини.

Усі угоди оформлені. Квартира продана, будинок куплений. Грошей вистачило і на меблі. Все чудово. Можна й думати про дітей. Родичі вже давно питають про продовження роду. Дмитро натяків не розумів, а точніше не хотів розуміти. Його влаштовувало все.

– Ну навіщо нам дитина ще рано. Потрібно відкрити ще магазин.

– Магазин і так відкриємо, але тільки інший. Я вже маю ідеї. А вагітність та дитина не завадять.

– Треба почекати.

– Чому?

– Зовсім трохи. Я ще не готовий.

Дмитро почав після роботи часто відлучатися. Пояснював це тим, що клієнт просив зустрічі. То один, то другий. Вероніка почала підозрювати, але зустрічі із клієнтами припинилися. А може, Дмитро все встигав у робочий день. Вероніка заспокоїлася.

Все було б добре й надалі. Але клієнт, а точніше клієнтка, одного разу опинилася на порозі будинку.

Неділя. Вероніка запропонувала відпочити на природі, Дмитро любив риболовлю, але він, пославшись на погане самопочуття, відмовився. Йому і справді було зле, але чоловік це вам не жінка. Ліг і став нездужати. Вероніка планшет, морс, рушник на голову. Хотіла навіть швидку викликати.

Дзвінок у двері пролунав несподівано.

– Ти швидку викликала? Я ж не просив.

– Ні.

На порозі стояла дівчина з великою сумкою. Щось у її обличчі здалося дуже знайомим Вероніці.

Потім вона згадала, що це молодша сестра їхньої однокурсниці. Вона лише раз приїжджала, коли вони жили ще у гуртожитку. Тоді їй дозволили залишитись із сестрою в кімнаті на кілька днів і навіть видали розкладачку.

– А я шукатиму багатого, щоб усе вже було. Сама вступити не зможу, а грошей батьки не мають. – сказала вона тоді.

– Ми нічого не купуємо.

– Сказала Вероніка, впевнена, що перед нею чергова продавчиня чайників, прасок та інших дрібниць.

– Дмитра можна?

– Дмитра? А з якого питання? Він нездужає.

– У мене особисте запитання. Можна я ввійду?

– Ні. – чомусь відповіла Вероніка. Якщо особисте, то це не клієнтка.

– Що ти тут робиш? – Дмитро не очікував її побачити.

– Я приїхала до тебе. У нас буде дитина. Адже у твоєї дружини немає дітей. Я тобі писала, але ти мовчиш.

– Тихо, – сказав він пошепки.

– А що я такого сказала, хай чує. Я до тебе приїхала.

– Ти що надумала. Куди?

– Сюди. У вас є великий будинок. Просто величезний. При розлученні все ділити треба. І бізнес також.

– Хто тобі сказав, що я розлучатимуся.

– А наша дитина? Вона має жити в сім’ї. І взагалі, я вважаю, що бізнес весь має бути твій. Це чоловічий бізнес, а не жіночий.

– Ми разом починали.

– Ну і що? У неї немає дітей. А в тебе ось. – Дівчина погладила свій животик.

Вероніка чула всю розмову. Дівчина говорила голосно, як би Дмитро її не намагався стримувати.

– То в якій я кімнаті житиму?

– Ти зовсім? Я нездужаю, йди. Зніми квартиру.

Дмитро засунув їй гроші і зачинив двері. Він хотів мовчки повернутись на диван і подумати, але Вероніка була налаштована рішуче.

– Ну, і що це було?

– Ти все не так зрозуміла.

– Все я зрозуміла правильно. Це той самій клієнт? Ну до якого ти їздив? Я все правильно зрозуміла?

– Так. Я не знаю, що на мене найшло. Та й дитина може не моя.

– А мені вже байдуже. Факт зради був.

– Це просто помилка, вибач. У нас із тобою родина, бізнес. Ми стільки разом пройшли.

– Все позаду. А там у тебе дитина, яку ти не хотів зі мною. Іди.

– Як? Куди? Це і мій дім.

– Так? А ти пам’ятаєш, на які гроші його купили. Оформлено його на мене.

– Ну і що?

– А ти вже збирався все ділити?

Дмитро зніяковів і мовчки ліг на диван. Він же нездужає. Телефон його не замовкав від дзвінків, а він все скидав, зрештою він вимкнув його.

– Ну, що ж ти, там вагітна жінка хвилюється. Їй не можна.

– Ти смієшся? Дай пігулку, мені стало гірше.

– На тумбочці.

Дмитро заснув. Вероніка зібрала його речі. Знайшла через однокурсницю у соціальних мережах матір дитини свого чоловіка та написала. Відповіла вона одразу, скинула номер.

– Я згодна на розлучення. Вже речі зібрала. Можеш приїжджати.

– Правда? Дякую. Я швидко.

Дмитро прокинувся, пігулка подіяла, йому полегшало. Він навіть підвівся і сам підігрів собі суп. Ну, ну, поїш, подумала Вероніка.

– А що за речі у коридорі?

– Зараз приїде Віра, так здається її звуть.

– Це її речі?

– З чого це? Це твої.

Дмитро знову почав щось говорити, але у двері знову подзвонили.

– Це Віра. Ти поїв? Іди одягайся інакше доведеться це робити на вулиці.

Віра стояла з тією ж величезною сумкою.

– А це навіщо? – Вероніка кивнула на її речі.

– Як навіщо? Ти сама сказала, що речі зібрала.

– Господи, які ви наївні обоє. Я зібрала речі Дмитра. Що тут незрозуміло. Ти жити тут хотіла? Смішна? Забирайтеся обидва. Одягнувся? Ось і добре. Тепер на вихід. І не забудь завтра на роботу. Машина повинна о шостій ранку стояти біля магазину.

Дмитро та Віра сварилися, але Вероніка цього не чула. В цей час їй зателефонувала тітка, з якою вони ділили спадщину. Вона ніяк не могла підібрати собі будинок. Вона мала невелику квартиру, але вона не знала, що їй робити. Всі угоди у Києві вони робили разом, а тут тітка боялася всяких пройдисвітів.

– Приїжджай. – Сказала Вероніка, і назвала адресу. – Тут недалеко. Дві години автобусом. Погостюєш у мене. Поговоримо. Будинок біля вокзалу, я зустріну.

Тітка приїхала. Вони проговорили аж до ночі. Вероніка навіть плакала. Адже з чоловіком вони так довго йшли разом.

– А ти викупи все в нього.

– Ні. Мені не потрібна його майстерня. А магазин я хотіла інший. Квіти або просто господарські товари, все різне для ремонту в будинку. Ми все розділимо, і я почну спочатку.

– Це твоє право. Я поки що в тебе поживу?

– Скільки хочеш. Я завтра на роботу, а сюди надішлю майстра. Він замки поміняє. Не можу знайти ключі Дмитра.

– Працюй, не хвилюйся. Я нагляну.

***

Вероніка подала на розлучення. Бізнес довелося поділити. Майстерня залишилася Дмитру, а магазин Вероніці. Вони зрівняли свої частки товаром. На будинок Дмитро не претендував. Це було б зовсім безглуздо з його боку.

Вероніка допомогла тітці у пошуках будинку. Вона пропонувала їй залишитися жити в неї, але тітка не погодилася.

– Ти молода, заміж вийдеш. Я буду поруч. Тепер спілкуватимемося частіше. А що там у тебе з новою крамницею?

– Новою? До цього ще далеко.

– У мене гроші лишилися, візьми.

– Ні ви що? Це ваші.

– Ти їх у справу пустиш, а я нічого не розумію. Бери.

– Ну, тоді й магазин на вас треба оформити.

– Ні. Я не розумію нічого, та й ні до чого це мені. Не кинеш мене на старості років, от і подяка. Адже в мене нікого немає, крім тебе. А я тобі можу й у магазині допомагати.

***

Вероніка відкрила магазин. Бізнес йшов добре. Магазин запчастин теж приносив добрий прибуток. Якось Дмитро запропонував викупити їхній перший магазин. Вероніка була не проти. Займатись запчастинами їй було не цікаво. Заліз у кредит, бо на виплат Вероніка не погодилася. Вона мала плани відкрити другий господарський магазин.

Справи у Дмитра спочатку йшли добре, поки люди не розібралися, в чому справа. Запчастини він став вибирати дешеві, неякісні, клієнти почали йти від нього. Виручка в магазині впала, дохід майстерні також. Дружина та дитина потребували уваги та грошей. Все навалилося одразу. Бізнес його розвалювався.

Вероніка заводити нові стосунки не поспішала. Ледарів вона не любила. Вони дуже порозумілися з тіткою. Разом їздили відпочивати. Тітка збирається видати племінницю заміж. Тим більше, є і кандидат. Той молодий чоловік, який змінював замки. Та й за грошима він не женеться, у нього свої є, займається ремонтом.

КІНЕЦЬ.