Кілька років тому я познайомилася зі своїм чоловіком Остапом. Він має двох доньок від минулого шлюбу – Марину, 2 роки, і Марію, 15 років (на той момент).

Нещодавно Марія переїхала до нас, щоб навчатися у коледжі неподалік та заощаджувати на оренді житла.

Спочатку я була рада цим змінам. Однак невдовзі я зрозуміла, що жити з Марією буде не так просто.

У нас із Остапом є унікальна традиція – ми їмо з однієї тарілки, використовуючи шматочок хліба, щоб наколоти їжу на вилку.

Цей спосіб дозволяє не забруднити багато посуду і став улюбленим ритуалом. Спочатку Марія приєдналася до нас, але невдовзі почала уникати трапез із нами, приймаючи їжу або до, або після нас.

Занепокоєна, я підійшла до неї, пояснила нашу традицію та висловила розчарування її небажанням її дотримуватися.

“Просто у нас так заведено”, – сказала я. Але Марія образилась і пішла до своєї кімнати. З того часу вона все більше часу проводила на самоті, заявляючи, що зайнята навчанням, коли її звали поїсти.

На кухню вона приходила лише після того, як ми закінчували їсти. Я обговорила цю проблему з Остапом, сподіваючись, що він допоможе її вирішити.

На мій подив, він став захищати Марію, кажучи: “Не заважай моїй дитині. Дай їй спокій”.

Це змусило мене відчути себе ніяково при вирішенні подальших питань із Марією.

Відчуваючи себе відсунутою на другий план, я запитувала: “Навіщо турбуватися?”

КІНЕЦЬ.