– Миколо, а чого це ви раптом вирішили веселитися?! Всього три місяці, як не стало Ольги… А у вас тут веселощі… – сусідка Люба осуджуюче розглядала чоловіка.

– Донька сама так вирішила. То чому я маю перед кимось виправдовуватися?! Особливо перед сусідами! – відповів той зухвало.

На подвір’ї в Миколи грала весела музика – він віддавав заміж доньку Марину. Село обурено гуло, але Миколі це було байдуже.

Марина і в повсякденному одязі була непересічною красунею, а як вийшла з дому у весільному вбранні, всі від захвату так і остовпіли – справжня королева!

Була дівчина горда, нікому ніколи не скаржилася на життя. А воно її не жаліло: з десяти років довелося доглядати слабу матір.

Батько спочатку возив її по лікарях, по знахарях, а потім побачив, що все це марна праця, махнув рукою і почав ходити до вдови Галини, яку в селі прозвали артисткою, бо мала гарний голос.

Марина батька за це незлюбила.

Її брат Віктор подався у місто вчитися.

Хлопець він був розумний, тож заочно закінчив інститут. Красою теж не був обділений, тож одружився вдало – з донькою якогось бізнесмена! Незабаром він почав стрімко підніматися кар’єрними сходами у фірмі тестя…

…Микола ж, мало того що про дітей не дбав, ще й весь тягар по догляду за дружиною переклав на дочку. Коли дружини не стало, він аж плечі розпрямив – не приховував, що зрадів!

Потерпів, доки виповнилося сорок днів, і поставив Марину перед фактом:

– Годі, вже побігав я у чужий дім! Галя у нас житиме! І не смій суперечити! – сказав він дочці.

Марина від тих слів аж почервоніла. Хотіла висловити батькові все, що думає, але що це змінить?

– Ви собі як хочете, а я з нею в домі, де ще все маму нагадує, і хвилини не пробуду! Покличе Олег заміж – піду!

– Чого ж ти поспішаєш? З твоєю красою можеш знайти багатого! Теж мені, надумала! Він же ще дуже молодий!

– Вони господарі на все село! Он який будинок збудували для того сина, який одружиться першим! Буду сама собі господиня!

– От недолуга. У сімнадцять років вона про будинок думає! А як тобі в тому будинку спатиметься? Ану поміркуй!

– Та Олег за мною он як сохне!

– Він сохне! А ти?

– Стерпиться-0злюбиться! Все! Робіть весілля!

Молодим справді віддали новий будинок на п’ять кімнат, зручний і просторий.

Марина роботи не боялася, тому навела в ньому такий порядок, що свекруха на все село роздзвонила, яку гарну хазяйку вони взяли!

Олег від щастя немов на крилах літав, бо любив Марину до нестями.

Але потроху охолонув, коли зрозумів, що дружина його любов просто терпить.

Від такого відкриття він ніби розлютився – ходив за Мариною, як тінь, і ревнував до кожного! А тут ще й повістка на службу прийшла! І тоді він і зізнався:

– Я на тій службі не зможу без тебе!

– Ти що, Олежику! Вагітна я – дитинка у нас буде! А їй батько потрібний! Служи і не сумнівайся – я буду тебе вірно чекати! Даю слово!

Олег одразу погодився: не до жартів тепер було – він буде батьком! І Марині повірив, знав, що вона слів на вітер не кидає!

Після служби Олег прийшов змужнілий, впевнений у собі і до нестями закоханий. Не змогли ані відстань, ані час похитнути його почуттів! А Марина, як не намагалася, але серцю не накажеш – покохати чоловіка так і не змогла…

Голова села Петро Іванович взяв Олега собі водієм, тому він і ніч їздив полями і фермами.

У поодинокі хвилини відпочинку з рук не спускав сина Василька, що вдався у батька і обличчям, і фігурою, і характером.

Марина ставилася до чоловіка з повагою, намагалася йому не суперечити.

Життям вона була задоволена – Олег її любить, за сина готовий все віддати, дім – повна чаша. Чого ще бажати? Але чому ж на серці було так тривожно й неспокійно?

Тому, коли одного разу сусідка чи то проговорилася, чи навмисно сказала, ховаючи очі:

– Які ж усе таки жінки бувають самовпевнені й недолугі! – одразу відреагувала:

– Говори, якщо почала, не крути! Ну!

– Та Олег твій! З Віркою!

– Даремно брешеш – не вірю!

– А де він? Вже ніч!

– Так всі знають де – Івановича возить!

– Іванович давно вдома! У його дружини іменини – там гостей повен двір, йшла від матері – бачила!

Марина мовчки накинула хустку на плечі, перебігла через город до хати голови й так і стала від побаченого.

Справді, у всіх вікнах світилося, а співи та голос Івановича чулися й на вулиці.

Серце Марини стрепенулося часто-часто… Марина витерла сльозу…

Її Василько спокійно спав. Вона прилягла біля дитини і беззвучно заплакала. За вікном сяяли зірки, а місяць ніби підсміювався з неї…

…Вранці Олега розбудив Василько:

– Татусю! Не пускай маму! Не хочу від вас їхати!

Олег скочив з ліжка і обімлів, коли побачив посеред кімнати валізи. Хотів спитати, що відбувається, але Марина попередила:

– Я знаю про Вірку! Веселіться собі, а я до брата їду – давно кличе!

Олег злякався, та ще й як, бо знав: Марина якщо сказала, то так воно і буде! Тому став навколішки.

– Пробач мене! З образи я! Не любиш ти мене! А Вірка проходу не дає, від кохання сяє, і мене тим зігріває, бо ж ти холодна, як лід!

Марина ніби вперше побачила Олега: високий, стрункий, плечистий, чорнобровий, чорновусий, з чорними очима!

Як уявила, що Вірка цілувала ці вуста, в Марини серце аж зайшлося від ревнощів!

Усередині в найпотаємніших куточках душі почалася неймовірна боротьба. Марина відчула, що в ній засяяло якесь світло, тепло від нього розлилося по всьому тілу, через що лід у серці немов тріснув і почав повільно танути, через що з очей пішли гарячі сльози.

– Люблю тебе так, що й світ без тебе не милий! Поїдеш – не витримаю! – гукнув Олег.

– Мамо, матусю! – плакав Василько, міцно тримаючи батька.

Марина безсило стала на коліна, обійняла своїх найдорожчих і вже не ховала і не стримувала сліз, які змивали з її душі образу на всіх чоловіків через батька, який так не любив маму!

А вона ж, бідна мати її, пронесла своє щире і чисте кохання до кінця. В останній момент життя з останніх сил говорила дочці:

– Не осуджуй батька, пробач і ти його! Він просто хоче бути щасливим.

– А ти?! Ти?! Не хочеш?! – запитувала Марина, але мати вже не чула її, дивлячись на портрет того, кого і ревнувала, і сварилася, і разом з тим любила так, що змогла все зрозуміти й пробачити!

Нарешті й Марина відчула, яке ж неземне блаженство – любов!

Вона з подивом дивилася навкруги, бо світ змінився до невпізнання – їй усміхалося сонце, яскравішими стали квіти, ожила природа – у траві цокотіли коники, у лісі щебетали птахи, у полі кланялися їй колоски.

А якими короткими стали ночі – здавалося, що палкі уста Олега, його ніжні й сильні руки, п’янкий шепіт тільки-но розбурхали в ній нестримну жагу, як уже й ранок!

– Ось вона, любов! Запізнилася, але таки прийшла! Тепер наш синочок зростатиме у щасливій родині, де батьки люблять один одного, – думала Марина, дивлячись на свого чоловіка тепер уже закоханими очима…

КІНЕЦЬ.