Досить таки багато років вже минуло з тих часів, а важка образа мене не покидає, на жаль. Почуття зради і смутку постійно на душі залишаються.

Я вирішила написати свою історію, щоб позбавиться від вантажу цих нехороших емоцій. Вони тяжким каменем залишаються у мене на душі, не дають мені рухатися вперед.

Сподіваюся, хтось із вас теж був у схожій ситуації і знайшов в собі сили пробачити і відпустити? Навчіть і мене, бо я сама не можу з цим справитися без сторонньої допомоги.

Ми жили вчотирьох: мама, тато, я і мій старший брат. Моя мама часто хворіла, на жаль. Багато часу вона проводила в лікарні в стаціонарі.

Одного разу наш батько таки не витримав такого життя і просто пішов до іншої жінки. Згодом мамі стало ще гірше, адже вона сумувала за чоловіком, і її забрали в лікарню знову, як сказали вже надовго.

Тоді нас забрав до себе батько. Так у мене з’явилася мачуха, про що я шкодую все своє життя. Пам’ятайте ту казку про злу мачуху, так це ще самі квіточки, як потім стало зрозуміло мені. Моє життя відтоді перетворилося на справжнє пекло, на жаль.

На мені було абсолютно все: величезний город, чимале господарство та будинок, я завжди усю дорослу роботу виконувала і ніхто мене зовсім не шкодував.

Я часто пасла корів, готувала їсти усім, прибирала та прала для всіх, хто жив у домі. Поки батько і мачуха були на роботі, у мене не було ні хвилини вільного часу, я вже мовчу про якийсь відпочинок, тоді як всі діти веселилися на вулиці, я весь час щось робила як не на городі, то в хаті.

А коли наш батько з мачухою поверталися додому, я відпрошувалася піти трошки погуляти, та “нова мама” завжди знаходила мені нові завдання, щоб я переробила вже все, що тільки можна було забажати.

Тому школу я дуже любила, можна сказати обожнювала, там я не тільки вчилася, але і відпочивала від усіх домашніх справ, які на мене чекали повсюди, як тільки я переступала поріг дому своєї мачухи. там дуже добре ставилися до мене учителі, відчувала тепло і турботу від друзів, в школі проходили мої щасливі дні.

Я з сумом поверталася додому у дуже не любила канікули, адже в ті дні мені доводилося бути звичайною служницею вдома.

Тато мій все це дуже добре бачив, але жодного разу не заступився за мене і слова не сказав своїй дружині на мій захист.

Тато жив в її будинку і права голосу не мав, хоча, чесно кажучи, зараз я починаю розуміти, що йому було просто зовсім байдуже до своїх власних дітей, інакше наше життя було б зовсім іншим.

Я була дуже рада, коли мамі нашій стало краще, і ми змогли повернутися з братом до себе додому. Як я не просила тата поїхати з нами, він не погоджувався. Напевне, недужа жінка йому була не потрібна і не цікава зовсім.

Незабаром нашої рідної матусеньки не стало. У той час я була вже студенткою і до тата їхати відмовилася. Я рахувала його винним у тому, що сталося з нашою мамою: він покинув її і нас. Його не було поруч у найважчі хвилини.

Я повністю перестала з ним спілкуватися.

Коли я виходила заміж, то тата свого на весілля не запросила.

Роки минали швидко, життя наше пливло собі. Рідний мій батько довгий час не бачив своїх онуків.

І ось через стільки років я просто зустріла його на ринку. Зі мною були діти, його рідні онуки, і я, побачивши його, просто розвернулася і пішла.

Він дуже змінився. Вигляд у нього був досить таки хворобливий, я ледь впізнала його, але спілкуватися з ним і вітатися чомусь зовсім не хотілося мені.

А вже через знайомих я дізналася, що в мого тата погані справи, він занедужав. Батько відмовився від лікування. Вважає, що це просто гроші на вітер.

І тепер я не можу забути ту зустріч. З одного боку мені шкода свого рідного батька, адже він моя рідня, якби там не складалося в житті, а з іншого – моя образа так і не пройшла за всі ці роки.

Мені хотілося б, щоб у моїх дітей був дідусь хоч той недовгий час, що йому залишилося. А з іншого боку – він позбавив нас батька, а я його онуків.

Я не знаю що робити. Чоловік каже, вирішуй, мовляв, сама, адже це моя сім’я і я сама маю знати, як буде краще. Але я не можу вирішити чомусь, на жаль.

Просто не знаю, що робити. Кому не складно допоможіть порадою. Як залишити в минулому те, що було і як престати звинувачувати його у всьому? Стільки питань, а відповідей у мене немає.

Я хотіла б забути його і жити далі, це було б справедливо, але я не можу спокійно це викинути зі своєї пам’яті.

Та чи варто вибачати такого батька? Чи варто мені першій йти до нього на примирення, адже він старенький і хворіє давно?

КІНЕЦЬ.