– Поліна, ти бабусі Наді давно дзвонила? Позавчора? Подзвони їм з дідусем, ти ж знаєш, скаржитися вони не люблять. А почуваються вони погано, розумієш?

Тетяна Іванівна колишнім свекрусі та свекру і сама часто дзвонила та заїжджала. Тим більше, що останнім часом із Надією Олексіївною щось незрозуміле відбувається.

Але то вона, невістка колишня, а то Поліночка приїде – їхня єдина онука, адже більше в них і немає нікого.

Батька Поліни давно не стало, вони тоді вже були у розлученні – Ігор пішов до іншої.

– Мамо, бабуся з дідусем із домашніми справами і самі справляються, ти ж знаєш. Тільки стали один на одного сваритися, а раніше такого не було ніколи. І ще, мамо, бабуся Надя схудла сильно, дід на неї бурчить, а вона їсти не хоче. Швидку викликали – каже все нормально. Мамо, що робити?

Тетяна Іванівна нещодавно теж заїжджала до колишньої свекрухи. Уперта вона, нікого не хоче слухати. І їй все, окрім Поліни, байдуже.

– Мамо, вони з дідом хочуть, щоб я в них жила, а я й так до них майже через день їжджу. В мене ж чоловік, діти. Максим і так бурчить, що мене вдома не буває.

Та й Михайлик з Ірочкою то у вас, то в батьків Максима! – Поліна засмучено присіла на стілець. – Мамо, мені подруга моя Оля, пам’ятаєш її? Вона розповіла, що в них бабуся ось так злягла і два роки лежала! Ти тільки уяви!

Може краще їх із дідусем до пансіонату для літніх людей? Адже там спеціалісти, догляд, мамо, як ти думаєш?

– Поліна, твоя бабуся Надя не та людина, вона там не зможе. Навіть у найкращому. І взагалі, знаєш, на мою думку це у неї нудьга, вона ще не така старенька. В мене ідея. Моя давня подруга мамі своїй доглядальницю наймала, під виглядом помічниці по господарству. Дуже незвичайна жінка, ця Інна Вікторівна, але її маму поставила на ноги.

Щоправда, у цієї Інни Вікторівни методи нестандартні, але може спробуємо? – запропонувала Тетяна Іванівна. – І ще, якщо бабуся не буде погоджуватися, ти її налякай пансіонатом цим. Який насправді звичайнісінький будинок для людей похилого віку. Думаю, на неї це подіє.

Після розмов з онукою та згадки про пансіонат, Надія Олексіївна все ж таки погодилася.

– Мамо, уявляєш, поки я в них була, портрет тата Ігоря двічі зі стіни падав. Дід бурчав, що бабуся навіщось його до їхнього ліжка перечепила. Він вважає, що від цього їй тільки гірше, вона лежить, на портрет дивиться, і їсти відмовляється. І на діда дивиться ображено, ніби він їй чужий.

Дідусь каже, що вона змінилася останнім часом, – Поліна була під враженням. – А коли ця твоя Інна Вікторівна приїхала, мамо, портрет тата Ігоря впав утретє, просто разом із саморізом вилетів. Який, як дід каже, бабуся сама у стіну й вкрутила.

– Не хвилюйся, Поліна, Інна Вікторівна, кажуть, сама в житті багато чого зазнала. І має великий досвід у тих справах, коли навіть лікарі не знають, що робити, — Тетяна Іванівна і сама за колишню свекруху переживала. Тяжко, коли не знаєш, чим допомогти.

– Тож, дочко, подивимося, може й справді Інна Вікторівна впорається. А ти будь з бабусею Надією на зв’язку, якщо що – з’їздимо подивимось. До речі, як виглядає ця Інна Вікторівна?

– Мамо, так дивно, ти сказала, що їй за шістдесят, а мені вона здалася набагато молодшою!

– Гаразд, Поліна, у будь-якому випадку бабуся з дідом вже не одні, а з помічницею, а отже, все буде добре! – заспокоїла себе і Поліну Тетяна Іванівна.

Минуло кілька днів. Поліна розповідала, що наче бабуся Надя задоволена. Нова помічниця вологе прибирання щодня робить. І готує смачно, і розмовами не докучає. Бабуся Надя навіть їсти потроху починає.

Але ще через пару днів Надія Олексіївна зателефонувала Тетяні:

– Таня, скажи, хто це жінка? Поліна каже, це ти її знайшла? Я вдень відпочивала, очі розплющила – здалося ходить хтось, а вона стоїть зі свічкою, ця ваша Інна Вікторівна. По кутках квартиру обходить, і бурмоче під ніс! А вчора я випадково бачила, як вона запалила плиту, і ножі над вогнем тримала. Ти добре її знаєш? Може, вона що задумала?

– Не переживайте, Надія Олексіївно, Інна Вікторівна має дуже гарні рекомендації. А посуд може вона так чистила, має свої методи? – спробувала заспокоїти колишню свекруху Тетяна Іванівна.

Але Надія Олексіївна далі скаржилася:

– А ще я портрет Ігоря собі ближче почепила. Так вже не вперше, я прокидаюсь, а його немає на стіні. І знаходжу його на старому місці, у залі стоїть на поличці! Напевно, це твоя Інна Вікторівна витворяє, не зрозумію тільки, навіщо не в свої справи лізе! І в чай щось кладе, я спочатку не помічала, чай вона запашний робить! Мій Віктор Павлович так навіть звик, просить – Інну Вікторівну, зроби ще чаю на травах! А мені так вона здається підозрілою, не проста якась ця твоя помічниця!

– А мені здається, що у вас голос бадьоріший, як ви почуваєтеся, Надія Олексіївно? – дбайливо запитала Тетяна Іванівна.

– Погано я почуваюся, у мене чужа людина в будинку, – невдоволено, але бадьоро відповіла Надія Олексіївна і завершила розмову.

А ще за кілька днів виникла сварка!

– Нехай забирається ця твоя помічниця! – грізно заявила Надія Олексіївна Поліні телефоном.

– Бабуся, я не зрозуміла, що ти кажеш? Інна Вікторівна погано в квартирі прибирає? Не в цьому справа? А в чому, бабусю? Мамі дати телефон? – Поліна здивовано передала свій мобільний Тетяні Іванівні. – Мамо, бабуся тебе просить!

– Тетяна! – Голос у Надії Олексіївни був звучний, як раніше, – Нехай ця твоя Інна Вікторівна забирається, звідки прийшла! Надто вже добре вона тут у нас господарює, свої порядки любить наводити!

Та їм я, загодувала нас твоя Інна Вікторівна! Вранці встаю, а вона з моїм Віктором Павловичем фліртує. Гудзики вгорі на халаті розстебнула, каже – чоловік у вас, Надія Олексіївно, міцний чоловік! Якщо що за нього не хвилюйтеся, я його одного не залишу!!! Ось яка негідниця, чого надумала!

Коли Тетяна Іванівна з Інною Вікторівною зустрілася, щоб заплатити за послуги, та виглядала постарілою.

– Довелося попрацювати! Ваша Надія Олексіївна мало не впала в стан, коли вона ще не на тому світі, але вже не на цьому! Темні сили її здолали, слабкість духу їм це дозволила.

Тоді люди по кілька років іноді лежать, і себі спокою не дають і близьким. Та й портрет сина став її кликати, ледве відмолила її.

Тож тепер у себе довго приходитиму, нелегка була робота! – Інна Вікторівна попрощалася, і пішла важкою ходою дуже втомленої людини…

З того часу вже не один рік минув, а Надія Олексіївна та Віктор Павлович живуть собі, поживають. Переживають втратити один одного і за життя обома руками тримаються, в нудьгу більше не впадають.

І сила духу в них і потяг до життя на заздрість молодим, дякуючи незвичайній помічниці Інні Вікторівні…

КІНЕЦЬ.