– Бабуся, а в тебе є подружка? – запитала Світлана, гладячи сиве бабусине волосся.

– Моя найкраща подружка – це ти, – відповіла Поліна Іванівна, посміхаючись.

– Ні, я твоя внучка, а ось подружка в тебе є старенька, як ти? – знову запитала Світлана. 

Онук Іван поставив машинку і обернувся на бабусю, теж чекаючи на відповідь.

– Ну, старенької і нема. Хоча була одна, ось тільки ми з нею давно чай не пили, і навіть не розмовляємо… – зітхнула Поліна Іванівна.

– А чому? – здивувалася Світлана.

– Ви посварилися?

– Ні, ми не сварилися. Просто трапилося у моєї подруги велика біда, втратила вона єдину дочку. І відразу стала іншою, не впізнати людину. Замкнулась у собі, образилася на весь світ. І навіть я нічого не могла вдіяти і не зуміла їй допомогти.

– Чому? Адже ти така добра, всім допомагаєш, – сказав Іван.

– Таня нікого не хотіла бачити і нічого не слухала. Горе ніби забрало її. Зрештою я просто дала їй спокій. Думала, що час допомогти повинен, тоді її душа заспокоїться і вона знову стане колишньою, – сумно сказала бабуся.

– І скільки вже часу минуло? – не заспокоювалася Світлана.

– А ось скільки тобі років, стільки часу і пройшло. Того року саме ти в нас народилася. У мене – найбільша радість, а у моєї подруги – горе. Так вже вийшло, – серйозно сказала Поліна Іванівна.

Діти мовчали. А потім Світлана сказала:

– Отже, вже вісім років минуло. Мені ж вісім. І ви вже стільки років не дружите… Як погано.

– Звичайно, погано, – відповіла бабуся. – Хто ж каже, що добре. Але вона, як і раніше, уникає мене, хоч і живемо ми зовсім поряд.

– Поруч? – Здивувався Іван. – В нашому місті, чи що?

– Ближче, ніж ти думаєш, – відповіла бабуся, очі її стали дуже сумними.

– На нашій вулиці? – запитала Світлана.

– Так, але ще ближче, – знову загадково відповіла бабуся.

– Що, у нашому домі? – почав гадати Іван.

– Так, і в нашому під’їзді. Сусідка наша. Тетяна Миколаївна. Двері навпроти. Ви її знаєте, як бабу Таню…

– Це яка завжди мовчить і не вітається, а лише киває? – запитав Іван.

– Дивна вона якась.

– Це через те, що самотня, і звикла так жити, немов самітник. Закрилася у своїй раковині, і не вилазить звідти. Тільки в храм ходить, а з нами ніби чужа… Наче я винна, що в мене все склалося добре, а в неї ні… – думала Поліна Іванівна.

– А чому ви не помиритеся, адже вже стільки років минуло? – здивувалася Світлана.

– Та я пробувала кілька разів, а вона мовчить і йде … Не можу ж я наполягати, якщо вона відверто не хоче … – відповіла бабуся Поліна. – Та що вдієш. Давайте, я вам казку почитаю.

Діти звично сіли біля бабусі на дивані, і почалося вечірнє читання, яке вони так любили.

Потім бабуся поклала спати внучат, а сама пішла на кухню, щоб випити пігулки. Іван та Світлана почали шепотітися. Їм сподобалася казка, але найбільше здивувала бабусина розповідь про колишню подругу. Вони вирішили помирити старих сусідок.

– Як ми це зробимо? – Запитав Іван. Він був старший за Світлану на два роки, але нічого придумати не міг.

– А ми їх таємно помиримо, – відповіла сестра.

– Як це таємно? – здивувався Іван.

– А ось побачиш. Тільки давай завтра. І бабусі нашій нічого не скажемо. Таємниця, розумієш? – попросила Світлана.

Наступного ранку була неділя, до Нового року залишалося п’ять днів і вже у всіх будинках вбирали ялинки і прикрашали вікна гірляндами.

Світлана взяла кілька цукерок із вази на кухні, і вони з Іваном прив’язали до них петельки з ниток.

– Такі цукерки, як іграшки, можна почепити на ялинку! – сказала вона.

– І що? – запитав Іван. – У нас же багато іграшок. Навіщо цукерки?

Світлана взяла одну з гілочок сосни, які приніс з лісу тато. Вони з Іваном нарядили цю гілку цукерками і вийшло дуже гарно та незвично. Все це вони таємно робили від бабусі, в дитячій кімнаті. Тато і мама тим часом поїхали за покупками по магазинах.

– Ви що там робите? Чого затихли? – запитала бабуся з кухні.

– Це сюрприз! – відповіла Світлана. – Тільки поки ми його показати не можемо.

– Кому сюрприз? – насторожилася бабуся. – Ой, не люблю я сюрпризів …

– Бабуся, все буде добре, ось побачиш. У нас вийде! – вигукнув Іван.

Діти винесли прикрашену гілку до коридору і поклали на килимок перед дверима Тетяни Миколаївни. А самі постукали до її дверей і швидко втекли.

Вони стояли і слухали у своєму коридорі, як сусідка відчинила двері, потім на хвилину запанувала тиша, а потім двері зачинилися. Ледве стримуючись від цікавості, діти прочинили свої двері і побачили, що гілочки немає. Вони застрибали від радості і мало не вигукнули на весь коридор «Ура», але вчасно зникли в квартирі, бо знову почули голос своєї бабусі:

– Що ви там робите? Не виходьте роздягненими в коридор, там прохолодно.

– Так, спрацювало! – Прошепотів Іван. – Значить, треба ще подарунків їй покласти. Що будемо робити? Які пропозиції?

– Малюватимемо. І мамі, і татові, і нашій бабусі, і бабі Тані, – відповіла Світлана.

– Чудово! – Іван побіг до столу та вийняв альбом та олівці.

Бабуся пекла печиво і кілька разів заглядала до кімнати, щоб перевірити, як справи у дітей.

– Які ви стали дорослі, зовсім самостійні, – раділа вона, витираючи руки об вафельний рушник, – скоро печиво з духовки вийматиму, приходьте пробу знімати, юні художники!

– Смакота! Ммм, бабусю, ти чарівниця … – мліла Світлана, запиваючи тепле печиво молоком.

– А можна мені парочку з собою, я хочу малюнок закінчити, доки мама та тато не повернулися, – попросив Іван.

Бабуся дала дітям по два печива з собою і почала мити деко. А Світлана і Іван загорнули це печиво в серветку, взяли найкрасивіший малюнок із Новорічною ялинкою і, поклавши все в пакет із ручками, знову побігли в коридор і почепили пакет на ручку дверей баби Тані. Вони постукали їй і зникли в коридорі, пригорнувшись до дверей, щоб слухати.

Баба Таня відчинила двері та зняла пакет. Вона зазирнула в пакет, усміхнулася і, прийнявши підношення, зачинила двері. Діти знову тріумфували. Вони стрибали по кімнаті та співали.

У цей час Тетяна Миколаївна сиділа на кухні та їла тепле печиво. Смак його вона добре пам’ятала з юності. Тільки її подруга вміла так смачно готувати своє домашнє пісочне печиво.

Тетяна Миколаївна з насолодою відкушувала маленьким шматочком, намагаючись продовжити цей незабутній смак. Печиво пахло ваніллю та вершковим маслом.

– Не пожаліла Полінка масла, щедра душа… – сказала вона вголос, і сама здивувалася своєму огрубілому, охриплому голосу. Сльози покотилися по щоках, вона не дивувалася їм, не витирала їх, відчуваючи полегшення, порівнянне з радістю, що наринула.

«А які внучата… Цікаво, вона їх підмовила чи самі? Та ні, звідки їм самим знати про нас. Напевно, Поліна розповіла…»

Два печива баба Таня залишила на потім. Вона акуратно поклала їх на гарне блюдце і поставила на стіл у кімнаті, на видне місце. Всю решту дня вона ходила повз і все дивилася на Полінине печиво, як на диво, як на привіт з юності, того щасливого минулого, яке повернулося маленькими солодкими ароматними частинками.

Настрій у баби Тані був добрим. Вона пішла на кухню та поставила тісто на пироги. У її квартирі так давно не пахло випічкою!

Через дві з половиною години пироги були готові, вона поклала кілька штук на гарну тарілку і подзвонила навпроти дверей.

– Мамо, тато приїхали! – діти побігли до дверей, а Поліна Іванівна пішла за ними.

Коли на порозі всі побачили бабу Таню, то застигли. А сусідка, запинаючись, тихо промовила:

– Смачне у тебе сьогодні печиво вийшло, Поліно. Дякую, так давно не їла. А ось і від мене пиріжки. І теж теплі.

Поліна Іванівна, не стримавши сліз, підійшла та обійняла подругу. Плечі обох жінок тремтіли. Вони безмовно схлипували, а Світлана взяла тарілку з пирогами, щоб її не впустили.

Діти дивилися на бабусь та мовчали, а потім пішли на кухню.

– Ось що ми наробили… – прошепотів Іван. – Тепер обидві плачуть.

– Але вони обіймаються, – додала Світлана.

Нарешті на кухню увійшли обидві бабусі. Вони почали заварювати чай, посадили дітей за стіл і не плакали, а посміхалися.

Чай пили, майже не розмовляючи, бо баба Таня постійно витирала очі, а Поліна Іванівна постійно підсовувала їй вазу з печивом і казала:

– Пий, пий, Таня, ще наговоримося, багато що хочеться тобі розповісти … Дякую, що прийшла. Просто подарунок на Новий рік!

– Так, Поліна. Поговоримо. Розтанула я. Однак, дякую твоїм онукам… Які розумні діти, – відповіла Тетяна Миколаївна.

– Авжеж, і я цьому дуже рада. Що ми з тобою не зуміли, вони зробили! Чуйні душі у малюків… Нам лише приклад із них брати.

Повернулися батьки із покупками. Баба Таня пішла додому, а Світлана та Іван розповіли їм, як помирилися старі подруги, і що всього одна гілочка сосни з цукерками, малюнок та чотири печива змогли цьому допомогти.

– Справа не у гілочці… Справа у вас, наші дорогі, – сказала мама, – як ви добре придумали. І дайте мені слово, якщо раптом колись ми з татом посваримося, ви теж зможете нас швидко помирити, добре?

– Добре! Це ми тепер уміємо! – відповіла Світлана.

– А краще ви не сваріться, – сказала баба Поліна, – тільки цього нам не вистачало. Ми он з Танею і не сварилися, а стільки років дружби втрачено… Але це доля.

Новий рік відзначали вдома, у родинному колі, і звичайно, бабусина стара подруга теж була запрошена. Баба Таня, колись не приступна і тиха, ніжно дивилася на дітей і посміхалася. Вона принесла їм подарунки: великі альбоми для малювання та олівці, а коли діти лягли після опівночі спати, бабусі пішли в квартиру до баби Тані, там вони пили чай і довго розмовляли.

З того часу баба Таня стала другою бабусею для Світлани та Івана. Вона допомагала їм як могла, ходила з ними гуляти, якщо Поліна Іванівна нездужала, і раділа успіхам дітей, наче це були її власні онуки.

КІНЕЦЬ.