Півроку тому моя мама померла у віці 90 років. Я рідко відвідувала її, переїхавши в сусідній регіон для навчання і заміжжя, ведучи життя далеко від будинку мого дитинства.

Мій брат, що залишився в нашому селі, дбав про неї. Дивно, але мати залишила сімейний будинок мені, а не йому, через що він часто цікавився моїми планами на нього.

Брат запропонував продати будинок, оскільки я влаштувалася в місті, де міцно вкоренилося моє життя, включаючи дочку і її зростаючу родину.

Я завжди любила свою міську квартиру – це був справді мій простір, який відображав мій вибір та незалежність.

З чоловіком я розлучилася багато років тому, відмовившись терпіти бурхливі стосунки. Незважаючи на його умовляння, я твердо стояла на своєму, вибираючи спокійне життя для себе та своєї доньки.

Коли я повернулася в село свого дитинства, маючи намір продати будинок, мене захлеснула ностальгія.

Знайомі пейзажі та характерні будиночки біля дороги викликали глибоке почуття причетності до цього місця.

Брат зігрів будинок до мого приїзду – і все навколо здавалося дивно спокійним та знайомим. Сидячи на старому, потертому порозі будинку, я відчувала спокій і умиротворення.

У результаті я вирішила не продавати будинок. Відтепер мій брат, його дружина, їх син і онуки приходили до мене в гості, і просте, химерне життя в селі здавалося мені найкращим із можливих.

Можливо, пізніше я сумніватимуся в правильності цього рішення, але поки будинок залишиться в сім’ї – як зв’язок з життям, яке колись було і досі зберігає частину мене.

КІНЕЦЬ.