Я народився в бідній сім’ї, у мене не було батька, я його навіть не бачив, а моя мати працювала прибиральницею на двох роботах, щоб прогодувати нашу семью!!!

Для багатьох шкільні роки – найкращий час, хтось згадує їх з ностальгією, тому що там вони завели своїх перших друзів, там була їхня перша шкільна любов, але деякі хочуть забути про той час як про страшний сон. Я був звичайним школярем, вчився на середньому рівні, іноді у мене виходило, а іноді ні, єдине, що мені давалося легко, була математика, я любив цей предмет.

Природно, грошей на новий одяг було не так багато, і я весь рік ходив в одних і тих же кросівках і брюках, а у моїх однокласників були модні гаджети, але про це я міг тільки мріяти.

Я не соромився своєї матері і завжди залишався після уроків, щоб допомогти їй з роботою, тягаючи важкі відра з водою, пересуваючи парти і моя підлоги. Мої однокласники сміялися наді мною, і, звичайно, я турбувався про це. Ближче до випускного класу я перестав звертати увагу на їх глузування в мою адресу.

У мене ніколи по-справжньому не було справжніх друзів, мене не запрошували в компанію, лише зрідка спілкувалися, я був сам по собі.У мене були й інші проблеми: я думаю, у всіх в школі був такий учитель, який ввічливо спілкувався з дітьми багатих батьків і погано ставився до дітей простих робітників, і мені дісталося більше за всіх у класі, тому що моя мама не завжди могла здавати гроші на потреби класу, таким був наш класний керівник.

Щоранку вона водила мене до дошки, і якщо я був погано підготовлений, вона говорила різко, а мої однокласники сміялися. Ближче до випуску вона навіть дозволила собі таку фразу на мою адресу: ”Послухай, син прибиральника ніколи не стане директором, так само як син директора не піде працювати прибиральником”.

Після школи я не ходив на зустрічі випускників, але через двадцять років я все ж зважився. Було вирішено зібратися в ресторані, звичайно, був запрошений і наш класний керівник.

Коли всі зібралися і сіли за столи, вона почала розпитувати всіх, хто чого домігся. Всім було цікаво дізнатися, чи працював хтось у великій компанії, хтось був таксистом, а хтось взагалі не працював.

Коли черга дійшла до мене, все почали переглядатися з усмішкою, і я відповів:” Ну, я будую будинки ”. Веселощі в ресторані тривало, скільки всього можна було згадати зі шкільних часів, багато зовсім не змінилися, а деякі були зовсім невпізнанні.

Пізніше ввечері, коли всі почали розходитися, я попросив у ді-джея мікрофон і сказав: ” Я заплачу за весь цей банкет, і гроші, які ви зібрали, будуть вам повернені! ”

Багато людей сміялися і говорили, що це дорого мені обійдеться. Однак вони не очікували, що я скажу далі: ”Цей ресторан належить мені, і я був би радий пригостити всіх вас, бо ви мої однокласники”. Найбільше мені запам’яталося обличчя класного керівника.

Після зустрічі я запропонував відвезти її додому на своїй дорогій машині бізнес-класу; вона сіла в машину з відвислою щелепою. Мені ніхто не повірив, але в той час у мене вже був свій бізнес, а мама давно не працювала; я купив їй великий будинок в Сочі у моря, вона це заслужила.

І не має значення, багаті ваші батьки або бідні, найголовніше – ким ви хочете стати, і ще важливіше залишатися справжньою людиною. Домігшись таких результатів, я не став кричати на весь світ, а продовжував скромно і старанно працювати.

КІНЕЦЬ.