Світлана витерла останню тарілку, поставила її в шафу і втомлено опустилася на стілець.

– Домила!

Кухня сяяла чистотою. З прочиненого вікна в кімнату тягнуло морозцем. У духовці стояв лимонний кекс, через який квартирою розносився аромат свіжої випічки.

У сусідній кімнаті дивилися мультфільм діти: трирічний Ігорчик та п’ятирічна Катруся. Чоловік Андрій працював в офісі і скоро мав повернутися: годинник показував пів на шосту.

В очікуванні чоловіка, Світлана зазвичай сиділа на кухні з чашкою гарячої кави і посміхалася, слухаючи веселі голоси дітей за стінкою. У такі моменти вона почувалася абсолютно щасливою.

Їй подобалося бути мамою, дружиною, домогосподаркою. Подобалося облаштовувати затишок у їхній з Андрієм квартирі, купувати додому серветниці та рушники. Вона любила готувати і, за словами чоловіка та дітей, робила це чудово.

Вона часто згадувала своє дитинство: маленьку спальню дитбудинку на десять чоловік, насмішки однолітків над її прагненням добре вчитися, несмачні борщ на обід. Своїх батьків Світлана не знала і не хотіла знати. Навіщо? Судячи з запису в особистій справі, вони відмовилися від неї. Цього їй вистачило.

Вступаючи до університету, Світлана мріяла про хорошу роботу, щоб її діти були забезпечені всім, у тому числі й батьківським коханням. Ще в дитинстві вона грала з іншими дівчатками в дочки-матері та мріяла про те, якою чудовою мамою стане, коли виросте, якими будуть її діти, чоловік, дім.

З Андрієм Світлана познайомилася на роботі. Він був її начальником. Часто вечорами вони залишалися в офісі удвох: доробляли звіти, звіряли документи, сортували, шукали. Андрій пропонував залишитися після роботи всім співробітникам, але слухала його прохання тільки Світлана через вроджене співчуття і працьовитість. Окрім того, вона сподівалася на підвищення. І не дарма.

Їх з Андрієм командну роботу неодноразово відзначало начальство і незабаром запропонувало обом перейти з підвищенням до головного офісу.

Тоді Андрій вже зізнався Світлані в симпатії, і в них закрутився роман. Пропрацювавши кілька місяців на новій посаді, Світлана спочатку стала його дружиною, а ще через рік народила Катрусю.

За першою декретною відпусткою була друга, а потім Андрія підвищили до виконавчого директора і він заявив:

– Тепер я забезпечую сім’ю грошима, а ти затишком. Досить тобі працювати в офісі.

З того часу Світлана прокидалася вранці для того, щоб приготувати сім’ї сніданок і проводити чоловіка на роботу, а потім гуляла та займалася з дітьми, наводила лад, готувала обід та вечерю, ходила за покупками. Увечері приходив Андрій: з квітами чи чимось смачненьким.

Так вони й жили. Одне затьмарювало щастя Світлани — спілкування зі свекрухою.

Антоніна Іванівна, мати Андрія, була милою та ввічливою жінкою з чудовою освітою та почуттям гумору. Вона великодушно прийняла Світлану в їхню родину, незважаючи на її минуле в дитячому будинку:

– Дитина не винна в тому, що залишається при живих батьках сиротою, — сказала вона у ресторані під час їхнього знайомства. — Винні батьки. А ти, Світлано, молодець, що вчилася і видерлася з усього цього. Твоя цілеспрямованість багато про твій характер говорить.

Антоніна Іванівна була вдовою. Інших дітей, крім Андрія, вона не мала. Незважаючи на це, вона зовсім не ревнувала сина до невістки та не прагнула нав’язати їм своє суспільство. Свекруха завжди гостинно зустрічала їх у своєму будинку. Але ніколи не запрошувала Андрія та Світлану в гості і сама не навідувалася до них, не дзвонила, не писала.

Світлана не надавала цьому значення. «Антонина Іванівна має великий будинок і сад, — думала вона. — Вона просто не має часу на те, щоб ходити по гостях».

Після появи онуків, Катрусі та Ігорчика, ситуація не змінилася. Антоніна Іванівна не поспішала відвідувати онуків та допомагати невістці. Вона дзвонила Світлані, коли дізнавалася від Андрія про народження онука, щоб привітати її. У пологовий будинок на виписку не приходила ні після народження Катрусі, ні після народження Ігорчика, незважаючи на запрошення сина та його дружини. Антоніна Іванівна так відповідала Світлані на запитання про свою відсутність:

– Не занедужала, все гаразд, Світлано. Просто я там зайва.

– Чому ви так вважаєте? — дивувалася Світлана. — Ви ж мама Андрія, наша єдина мама. Якщо ви зайва, то хто ж тоді не зайвий?

– Не моя це справа, Світлано, а ваша,— продовжувала бурмотіти свекруха.

Після повернення з пологового будинку, Світлана говорила спочатку Катрусі, а потім Ігорчику, укладаючи їх спати:

– Бабуся не приїхала зустрічати нас. Вона непогана. Просто соромиться. Незабаром ти з нею познайомишся.

Так і сталося. Як тільки малюк підростав, а Світлана приходила в себе після пологів, вони з Андрієм їхали в гості до бабусі. Та, як завжди, зустрічала їх біля хвіртки, міцно обіймала і заводила до будинку, де вже стояли на столі гарячий суп та пиріжки з картоплею.

«Щось тут не так», — думала Світлана, дивлячись на радісну свекруху. У її голові ніяк не вкладалося, чому мама Андрія так легко усунулася з їхнього життя, якщо так сильно їх любить.

Вона вирішила взяти стосунки з Антоніною Іванівною до своїх рук і почала їй дзвонити. Щодня після обіду, коли весь посуд був перемитий, а ситі діти спали в ліжечках, вона брала мобільний телефон і зручніше влаштовувалась у кріслі:

– Антоніно Іванівно? Доброго дня! Це Світлана. Впізнали?

Свекруха спочатку дивувалася цим дзвінкам, а потім звикла. Вони розмовляли недовго. Обговорювали справи Андрія на роботі, здоров’я дітей та своє, майбутні свята та підготовку до них, погоду.

– Антоніно Іванівно, ми завтра з дітьми заїдемо до вас після обіду, гаразд? — спитала через місяць телефонного спілкування Світлана, наважившись.

– Заїжджайте, — відповіла Антоніна Іванівна. – Буду рада.

Так Світлана, сама того не знаючи, посилила своє переживання через стосунки зі свекрухою. Вони з дітьми ось уже півроку приїжджали до Антонини Іванівни вранці, привозили з собою їжу, що-небудь до чаю.

Антоніна Іванівна зустрічала їх… а потім йшла займатися своїми справами: мила посуд, пилососила, прибирала цибулю з грядок, поки її онуки грали поряд у хованки.

Світлана кидалася допомагати свекрусі, але та зупиняла її:

– Не треба, Світлано! Ти ж забруднишся! Я сама, мені не важко, це в задоволення!

– Може, ми не вчасно приїхали? — обережно питала Світлана, незважаючи на заперечення свекрухи.

– Ні, що ви. Ви завжди вчасно!

Поведінка свекрухи доводила Світлану до відчаю. Якось говорячи з чоловіком у ліжку перед сном, вона озвучила думку, що давно не давала їй спокою:

– Твоя мама не любить мене та дітей.

– З чого ти це взяла?

Світлана не відповідала. Що тут думати, якщо її присутності явно уникають, а спілкуванню з дітьми віддають перевагу брудному посуду. Так, Антоніна Іванівна явно не любить її саму та онуків. Думає, мабуть, що минуле безрідне дівчисько сіло на шию її сина, а щоб довше всидіти — народила, і тепер її не позбудешся.

Під час чергового візиту, Світлана допомагала свекрусі розвішувати білизну. Діти бігали поряд. Дочекавшись, коли вони відійдуть подалі, Світлана звернулася до Антоніни Іванівни:

– Скажіть, – сказала вона. – Ви не любите мене, так? Мене та дітей. Думаєте, що я вашому синові не підходжу?

Антоніна Іванівна здивовано закліпала очима:

– Не люблю вас? З чого ти взяла?

– Ось і Андрій каже весь час «з чого ти взяла». А я бачу, як ви до нас ставитеся. Ніколи не виявляєте ініціативи. У вас немає бажання бачити мене та онуків. Але ви з ввічливості кажете, що це не так. Я права?

– Не розумію про що ти, Світлано. Ти на мене образилась?

Світлана мовчала.

– За що?! Що я не так зробила, де завинила?

– Ви кажете, що ви зайва, — прошепотіла Світлана. — Але зайвою почуваюся я.

Антоніна Іванівна поставила тазик із білизною на землю. Вона дивилася в підлогу, і Світлана відчувала: свекруха думає про щось, наважується на щось. Нарешті вона підвела голову, подивилася Світлані в очі:

– Як мені довести, що я вас люблю?

– А ви любите?

– Звичайно, — Світлану стиснули міцні теплі обійми. — Звісно, я вас люблю. Не розумію, чому ти вирішила інакше.

– Приходитимете до нас у гості й дзвонитимете інколи? — Світлана все ще не вірила своєму щастю.

— Якщо цього хочеш, то буду. Знаєш, Світлано, я тебе зрозуміла, здається. — Антоніна Іванівна відсторонилася. — Моя свекруха свого часу прописалася в нас, прямо в цьому будинку. Після народження дітей ночувала у нашій із чоловіком спальні. Все переживала, що ми Андрійка не додивимося. Я не хотіла бути схожою на неї і нав’язуватись. Бо, щиро кажучи, не долюблювала її.

Світлана розсміялася:

– Ось воно що. Дякую, що поділилися.

— Ну от і добре, що розібралися.

Антоніна Іванівна погладила плече Світлани, підняла тазик і, крекчучи, пішла до хати. Світлана довго дивилася їй услід. Вона уявила, як завтра вранці відчинить двері і скаже: «Здрастуйте, мамо!»