Два роки тому ми з Вадимом пов’язали себе шлюбом. Наш роман був вихором із моменту нашої першої зустрічі. Вадим, вихідець із багатої родини, вразив мене розкішним двоповерховим будинком та садом, що різко контрастувало з моїм скромним вихованням у тісній двокімнатній квартирі.

Познайомившись з його батьками, я була приголомшена їхньою позицією: “Ми з мамою знімемо для тебе квартиру, але тільки на перші шість місяців після весілля. Після цього ти житимеш самостійно”, – заявила мама Вадима. “І візити до нас обмежені”, – додав його батько.

Я не міг зрозуміти, навіщо їм потрібна така простора хата для них двох. Час минав, а ми з Вадимом, незважаючи на наші заробітки та заощадження, важко платили за квартиру.

Ми почали скорочувати витрати усюди, отримуючи мінімальну фінансову підтримку від батьків. Наш світ знову перекинувся, коли я виявила, що вагітна.

Я переконувала Вадима звернутися за допомогою до його батьків, але він відмовився. Їхня реакція на наше майбутнє батьківство вибила мене з колії. “Ви справді готові стати батьками? Що ви можете запропонувати своїй дитині?” скептично спитав батько Вадима.

“Я знаю, що нашу дитину будуть підтримувати бабуся і дідусь”, – з надією відповіла я. “Хто це сказав?” – засміявся батько, – “ми справлялися самі; все, що ми можемо запропонувати, – це коляску.

Решта – ваша ноша”. Образившись, я розповіла Вадиму про суворість його батьків, але мені нагадали, що моя власна сім’я теж не допомагає. “Вірно, але твої багаті батьки могли б легко допомогти нашій дитині”, – заперечила я.

Зараз ми з Вадимом живемо в менш комфортній, але більш доступній квартирі і старанно накопичуємо на дитину, яка має з’явитися через три місяці. Невизначеність нашого майбутнього, особливо з дитиною на підході, лякає.

Я ніколи не думала, що мої свекри відвернуться від нас.