Ніна пропрацювала викладачкою в школі десять років. Але потім її життя круто змінилося завдяки одному знайомству…

Запросила її колишня однокласниця на нову роботу.

– Кидай свою школу. Приходь до нас у новий приватний готель працювати, всьому навчу, – запропонувала однокласниця Алла.

– Та ким я зможу там працювати?! – здивувалася Ніна.

– Покоївки потрібні. Відповідальні, працьовиті та чесні. Ти якраз така. За тебе я й поручитися зможу, – наполягала Алла.

А коли прошепотіла скільки платитимуть, то Ніна таки наважилася…

На той час вони з чоловіком уже підростили доньку. Ліза ходила до школи. Чоловік Сергій працював, і він залишив право вибору роботи за дружиною.

– Треба б підробити, поки мені не сорок років, разом ми і назбираємо швидше на дачу, та й машину треба було б оновити. Поки є сили… – зважилася Ніна.

На новому місці роботи Ніна освоїлася швидко і стала незабаром старшою покоївкою. Їй подобалося робити порядок, вона була охайною і вдома.

Дочка Ліза дружила з сусідкою дівчинкою Наталкою, з не дуже благополучної родини. Наталка жила в цьому ж під’їзді і частенько приходила до них вечорами, щоб спокійно повчити уроки і пересидіти галасливі гуляння її батьків.

– Оце так… Виховувати Наталчиних батьків уже марно, а дівчинку дуже шкода, тямуща і добра вона, – сказав якось Сергій Ніні.

– Так ми їй і допомагаємо як можемо, не вдочеряти ж при живих батьках? Тим більше, що мати її, Тамара, відійде після гулянки і порядок у домі зробить. Хоч і бідно, але чисто. Ніяка комісія не причепиться … – відповіла Ніна. – Але дівчинці допомогти треба. Інакше вона по їх шляху піде…

Наталя майже щодня приходила до Лізі. А Ніна вечорами, після вечері почала вчити дівчаток праці.

– Ось що, дівчатка. Ви все повинні вміти у моїй новій професії. Завжди в житті знадобиться. Навіть у своїй квартирі ви зможете навести ідеальний порядок. А це теж треба вміти, – казала Ніна і показувала дівчаткам як правильно застеляти ліжко, вправлятися з миючими засобами, прибирати кухню й сантехніку, одяг.

Дівчатка все засвоювали швидко і скоро почали прибирати в квартирі не гірше за Ніну.

Особливо Ніна раділа, коли Тамара хвалилася їй, що донька так робить генеральне прибирання, що їхня скромна квартира виглядає як нова.

– Дякую тобі Ніно, ти навчила Наталку так прибирати, а я бувало, навпаки, її виставляла на вулицю, коли прибираю, щоб не заважала… – сказала якось Тамара.

Після дев’ятого класу Наталка пішла вчитися на продавчиню. А Ніна Андріївна сказала їй:

– Закінчиш училище, і приходь до нас у покоївки, постараюся, щоб тебе взяли під мою відповідальність, а професія продавця теж потрібна, хай диплом буде.

Наталя дуже потребувала у всьому. Але вона навчалася на стипендію, хоча її, звісно, не вистачало. Мати і батько, як і раніше, гульбанили, і незабаром батька не стало. Серце.

Наталя плакала, і соромилася водночас, що батьки в неї такі. Коли отримала диплом, то одразу пішла працювати в готель.

– Ніно Андріївно, дякую вам величезне, я без досвіду роботи, а вже одразу в такий хороший заклад мене взяли! – сказала вона.

– Нічого, старайся, колектив у нас хороший, люди чуйні. От і буде в тебе поки що гарна робота. А там як захочеш. Можеш собі і щось цікавіше знайти.

Донька Ніни закінчувала школу. Вона готувалася вступати в інститут. З Наталкою вони тепер бачилися рідше, бо обидві були більше зайняті, тільки у вихідні встигали сходити погуляти чи взяти в кіно квитки.

– Глянь-но, Наталю нашу і не впізнати, – казав Сергій Ніні. – Стала ошатною, розквітла, погарнішала, так і дивись заміж вийде.

– Вона молодець. Дуже старається. І за собою стежить. В нас це необхідно. Гарненька, що сказати. І витривала, сильна фізично. Одним словом, молодчина дівчина. Не підвела, – відповіла Ніна.

…Через пів року Наталя зробила ремонт у їх з мамою квартирі.

Дівчина раділа, що стало і чистіше, і світліше, купила нові штори й оновила кухонний гарнітур.

Вона не дозволяла матері гульбанити, стежила за нею. А Тамара тепер працювала в ОСББ і не пропускала робочі дні.

– А ти знаєш, що у нас тут на роботі дуже цікаві новини, – якось сказала чоловікові Ніна. – Про нашу Наталку, до речі.

– І що ж там за новини такі? – Сергій здивовано дивився на дружину, не знаючи, що й думати.

– Наша Наталка, схоже, нареченого хорошого знайшла!

– Невже?! Кого?! – зрадів Сергій.

– Та був тут проїздом один бізнесмен. Жив у нас три дні, у своїх справах був. А його водій Микола помітив нашу Наталку. І букети їй дарував, і цукерки, а вона строго до нього, мовляв, у нас не можна мати особисті стосунки, персонал тут на роботі, – з посмішкою розповідала Ніна.

– От тобі й маєш! Твоя школа. Все правильно. Ну і що ж у них? – запитав Сергій.

– А нічого. Бізнесмен цей із Миколою потім поїхали. А за тиждень знову цей хлопець з’явився. А потім ще раз приїхав. Вони після роботи вечорами зустрічалися, звісно. У ресторан її водив, гуляли містом. Наталці він теж сподобався. Хлопець видний. Тож, як каже Наталя, кличе він її до себе. Каже, що і на роботу влаштує і заміж візьме, – відповіла Ніна.

– І невже вона поїде? – запитав Сергій.

– Вона вже заяву подала й відпрацьовує дні. Ми за неї хвилюємось, а вона щаслива… Як на крилах літає. Ось тільки я хвилююся за неї. Стільки років живемо разом. Невже він її обмане? Навіть уявити не можу, – хвилювалася Ніна.

Але Наталя поїхала, зібравши у невелику сумку свої нечисленні речі.

– Ти тільки дзвони! І, якщо що не так, приїжджай негайно, – говорили їй мати й Ніна Андріївна.

Наталя тільки усміхалася й кивала. Вона поїхала і дзвонила щотижня Ніні Андріївні, мати не мала навіть телефону.

Вона від Ніни дізнавалася, що Наталка влаштувалася на роботу покоївкою з проживанням. З Миколою вони зустрічаються й планують незабаром одружитися.

А через три місяці Наталка зʼявилася додому. Вона зателефонувала Ніні Андріївні і покликала її у гості.

– Що там, Наталочко? Говори, не тягни, – мало не плачучи, розпитувала Ніна, заходячи до Тамари на кухню.

Але обоє, і мати, й дочка сиділи обійнявшись зі сльозами на очах.

– Ну?! – Ніна сіла на стілець.

А Наталя посміхнулася. Вона підняла руку і показала обручку. Тамара витирала сльози радості.

– Фух ти… Дівчата… З вами тут спереживаєшся… Розписалися? – видихнула Ніна.

– Звісно, як і хотіли. Ми скромно, без весілля, я йому все пояснила і він зрозумів. Микола дуже любить мене. Незабаром я переходжу працювати до його шефа.

– Ну, ти щаслива? – запитала Ніна, обіймаючи Наталку.

– Дуже… Навіть не очікувала, що так закохаюся. І в такого справжнього, гарного та доброго хлопця! – сказала Наталка. – Дякую вам, Ніно Андріївно, якби не ви… Адже завдяки вам я потрапила в готель, там він мене й побачив…

– Головне, що всі щасливі. І ти, і він. А ми за тебе радіти будемо, – сказала Ніна. – А що весілля не було великого, це і не найважливіше, головне сім’ю свою бережи, бережи кохання…

– Рання в мене дівка виявилася, – посміхалася Тамара. – Ох, рання…

– Ти себе теж бережи матусю, – сказала їй Наталка. – Ми поки що дітей не плануємо, хочемо заробити, міцніше на ноги стати. А потім і бабуся нам знадобиться, щоб допомагати онукам!

Наталя помахала пальцем матері, всі зрозуміли без слів про що мова…

…І через день молода дружина поїхала до коханого.

– Отакі справи… – говорив Сергій. – Ось тобі й Наталя.

– А що? Все в них буде добре, якщо працюватимуть. Допоможи Боже, хороша дівчина…

Ніна дивилася у вікно, вона чекала Лізу:

– Якось і в нашої доньки складеться доля… Усім хочеться щастя…