Коли я виходила заміж за Ігоря, його мама працювала в Італії і не могла бути на нашому весіллі через відсутність потрібних документів.

Вона коротко привітала нас телефоном, пообіцявши зробити подарунок, коли її становище стабілізується. За 10 років, які вона провела в Італії, ми тільки й чули про її труднощі та скарги на життя та здоров’я.

Ми ніколи не отримували від неї ні подарунків, ні підтримки. Ми розраховували лише на себе,

навіть вдаючись до кредитів у особливо важкі часи. Цього святкового сезону вона нарешті зібралася на батьківщину і вперше запитала, що привезти онукам.

Наші діти, прості у своїх бажаннях, попросили шведську стінку – подарунок, який ми не могли собі дозволити після ремонту будинку.

Вона погодилася на їхнє прохання. Однак після приїзду вона вручила їм тільки цукерки… Діти все ще чекали з нетерпінням, але вона так і не згадала про обіцяну стінку.

Коли наш син невинно питав про стінку, бабуся вибухнула гнівом, звинувативши нас у тому, що ми вчимо дітей просити дорогі подарунки, і геть-чисто відмовилася виконати свою обіцянку.

Мені було так соромно, що хотілося зникнути, поки мій син дивився на те, що відбувається, збентежений і засмучений.

Дивно, але й моя мама критикувала мене за те, що я дозволила дітям попросити такий дорогий подарунок. Але в мене досі залишаються сумніви: чи була я не права в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.