Я, щиро кажучи, сам ніколи й подумати жодного разу не міг, що сума моєї заробітної плати так вплине на стосунки з моїми рідними та близькими людьми. Раніше ніколи не задумувався про це.

Тепер в моєму житті настав період непорозуміння, на жаль.

Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя, а це таки, на жаль, сталося

Колись я працював простим менеджером в невеличкій компанії і був щасливою людиною.

Я отримував невелику оплату і всі були задоволені при цьому. Мої батьки вже пенсіонери і живуть на одну пенсію.

Я допомагав, як міг, але з моїми доходами це було зробити складно, на жаль.

Моя сестра Оксана одна виховує сина, вона розлучена зі своїм чоловіком.

Ми з моєю дружиною ще не мали дітей, адже ще тоді жили на орендованій квартирі і відкладали кошти на своє власне житло.

А через 3 роки моєї старанної роботи мене підвищили до заступника нашого начальника відділу.

Я паралельно навчався на багатьох курсах, старався сам підвищувати свою кваліфікацію.

Моє підвищення відбилося на моїй зарплаті і, доречі, дуже суттєво.

Ми змогли з дружиною взяти кредит на квартиру в новобудові, чому неймовірно раділи обох.

Коли я і моя кохана переїхали в нове житло, вирішили, що пора задуматися і про дітей. Через пів року ми вже чекали на появу нашого первістка.

А моя сім’я моє просування по кар’єрних сходах трактувала, як не дивно, по-своєму.

Першим дзвіночком стало постійне невдоволення моєї мами.

Вона нагадала мені, що я старший брат і міг би допомогти своїй сестрі. Вона ж мати-одиначка зараз, їй важко виховувати сина одній без батька. Я погодився з її доводами і почав допомагати своїй сестрі як міг.

До слова, це було не так просто, незважаючи на хорошу зарплату, велика її частина йшла на погашення кредиту, а інша на підготовку до появи нашої дитини, адже зрозуміло, що це зараз все коштує грошей чималих.

Виявляється, що речі, для дітей коштують не таких вже й малих грошей. Чого тільки варта коляска, автокрісло, шезлонг, ліжечко та найнеобхідніший одяг. Перераховувати можна до нескінченності. А, та й памперси! Але я намагався всюди встигати.

А вже коли Оксана вийшла в декрет і перестала працювати, вона сиділа з дитятком вдома, перший час ми не помітили проблем.

Але потім зателефонувала моя рідна сестра Вікторія. Вона скаржилася, що нашим батькам дуже важко. У них зламався телевізор, і вони хотіли б купити новий.

Але з їх доходами це неможливо. І знову хитро кинутий камінь у мій город, вони так завжди звикли.

Як люблячий та турботливий син і це щира правда, я купив батькам телевізор.

Тільки їм, чомусь захотілося найбільший, який тільки був у магазині, він якісний, мовляв, а вони на старості років вже дуже погано бачать.

Я ж не міг сказати, що не потягну його і що мені це зовсім не по кишені.

В їхніх очах я заступник начальника, а значить мало не мільйонер.

Після того Оксана почала, в свою чергу, і я розумію її цілком, висловлювати своє невдоволення. Вона зрозуміла, що мої найближчі родичі почали тягнути з мене гроші, і щоразу їх апетити все більші і більші, а от вдячності від них все менше і менше.

Тепер до мене дзвонили з будь-якого приводу: заміна каналізації, потік кран, у племінника екскурсія і так далі. Усі звертаються до мене за допомогою, немов мені дуже добре живеться.

Коли народився малюк, стало складніше. Гроші спливали крізь пальці як пісок. Родичі продовжували бачити в мені якогось волонтера, а дружина сердилась щоразу все серйозніше через те, що я один усіх тягну. Адже, взятий нами кредит, ніхто не відміняв.

І ось зараз я в великій розгубленості.

Я ж не можу поділитися на декілька частин, для всіх мене не вистачає. З одного боку дружина і син, з іншого – рідна сестра та немолоді батьки, які потребують моєї допомоги.

І ще й наш чималий кредит, який я тягнутиму ще багато років один. Як пояснити всім, що їх багато, а я один. Потрібно поговорити з родичами, але мені не по собі від цієї думки. Як бути?

Батьки дуже розраховують на мене, бо їм важко живеться і я намагаюся їм допомогти, адже часи важкі. Але вони перестали цінувати мою допомогу, вважають, що я зобов’язаний їм. Та чи варто мені й далі їм допомагати?

КІНЕЦЬ.