Сама я на квартиру зароблю, бо ця “халява” мене не тішить

“А ти що, думала квартира так легко тобі дістанеться? Е ні, такого не буде! Її ще потрібно заслужити в мене. А як не подобається, то я її на когось іншого перепишу. Ось тоді ви лікті й кусатимете”.

Ми з чоловіком живемо в орендованій однокімнатній квартирі і виховуємо семирічного сина.

Звісно, важко наскладати на своє житло, але ми з Мироном стараємося.

Мої батьки живуть в районному центрі, а батьки Мирона від нас на сусідній вулиці. Вони пропонували жити разом, але ми відмовилися, оскільки у свекра не дуже хороший характер, а я також мовчати не буду.

Та й сам Мирон би не погодився знову жити з батьками під одним дахом, оскільки тільки й чекав того часу, щоб після закінчення навчання зажити без їх опіки.

Є в мого чоловіка і бабуся. Єві Сергіївні сімдесят п’ять років.

Батько Мирона її єдина дитина тому в кінцевому результаті квартира перейде спершу сину, а потім і онуку.

Але для цього ми повинні ходити біля бабусі на пальчиках ті виконувати любі її забаганки.

Я відразу ж сказала, що догоджати бабусі часу не маю, тому за це діло взялась моя свекруха.

– Та ти бабусі не знаєш. Їй дай волю і вона цю квартиру на геть чужу людину перепише.

Ось свекруха й стала навідуватися до бабусі. Вона і готувала і прибирала і в магазин ходила. Все, лиш би та була щаслива.

Але це тривало до одного дня, поки свекруха моя не загриміла в стаціонар.

– Марічко, ти повинна мене замінити. Я як тільки одужаю, знову буду за бабулею доглядати.

Рад не рад, прийшлось мені це робити.

Але бабусю моя свекруха розбалувала. Та ще не є така немічна, але вже навіть чаю собі сама не зробить.

Все їй було не так і не те. То я печиво в магазині не те купила, то хлібина не свіжа, то морква не того ґатунку.

Одного разу навіть було таке, що я ходила ковбасу міняти до супермаркету, бо та відмовилась її їсти. В мене чеку на повернення не було, тому прийшлось купити ту, яку вона хотіла, а цю собі додому забрала.

Це я вам все пишу, щоб ви зрозуміли, який насправді в неї характер, і що я не видумую.

Те саме і з прибиранням. То я погано помила під ліжком, то не в той час вікно на провітрювання відкрила.

А коли я одного разу перед Великоднем в серванті прибирала, то два рази її кришталь перетирала, бо не блистів, як треба.

– Як то так буде не красиво на Великдень? А як хтось мене провідати прийде. Перетирай і не думай! Ти що, думала квартира вам з Мироном просто так на голову звалиться? Ні такого не буде. Її ще треба в мене заслужити!, – раз у раз я чула від Єви Сергіївни.

Ох і злилась я в той час, але не на неї, а на себе…

А свекруха тим часом вийшла з лікарні, але побачивши, що я добре справляюсь, не спішила приймати від мене “пост”.

– Я поки сил не маю. До того ж, Марічко, ця квартира в кінцевому результаті ж вам дістанеться. В мене як було здоров’я, я біля свекрухи ходила, але ж і ти мене маєш зрозуміти, мені далеко не п’ятдесят.

Але я не хочу марнувати своє життя біля вредної бабусі. І то ще не знати, чи ця квартира наша колись буде. Бабуся може ще жити років з двадцять, так і молодість моя мине.

Я сказала чоловіку, що краще буду більше працювати і свою квартиру в іпотеку візьму, ніж буду комусь в ласку стояти.

Я б нічого не казала, якби в бабусі був хороший характер, але ж вона нестерпна…

А що б ви зробили на моєму місці?

Джерело