Марія Петрівна сиділа біля вікна. Відмити б його, але ні сил, ні бажання не було. Город був наповнений кропивою і лопухом. Але і це Марію Петрівну не турбувало.

Навіть при великому бажанні, боротьбу з бур’янами Марія Петрівна вести б не змогла. Зараз і всередині будинку вона пересувалася насилу.Зима була сувора, морозна. Стара піч чадила. Мабуть забилася труба. Та й дрова потрібно було заощаджувати.

Тому Марія Петрівна намагалася топити піч не кожен день. Тоді ходила по будинку в валянках і потертому пальті. У магазин виходила ще рідше.

Чи багато їй треба. У лютому вона злягла з сильною застудою. Думала все, не вибереться. Добре сусідка Галина забігла провідати. Вона то і викликала лікаря. Лікар оглядав Марію Петрівну не довго.

Потім похитав головою, подивився задумливо.- Ліки не завжди допомагають. Важливо бажання жити і боротися з хворобою.- Пожила я своє. — Відповіла Марія Петрівна і відвернулася.

Це саме бажання жити тануло з кожним днем. Та й навіщо? Для чого? Для кого? Але хвороба все ж відступила. Галина забігала кожен день.

Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Чи не метушилася б ти, Галочка. — умовляла Марія Петрівна.

— У самої вдома справ сила-силенна.

— Нічого, нічого, встигну.

— Відповідала Галина, швидко розтоплюючи піч.

— Я Василю своєму сказала, він прийде в суботу, дров наколе. Вам тепло потрібно, а ви …Галині було трохи за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Марії Петрівни навчалися в одному класі. Микола поїхав потім вступати в місто.

Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, булакрасуня.Зніжена, правда, міська. Бувало приїдуть в гості — ні води набрати в колодязі, ні з прополкою допомогти.

Але Марія Петрівна за це на невістку не сердилася. Аби Миколка щасливий був. Потім і внучок з’явивсяСлавік.Смішний такий, карапуз був.

Як підріс трохи, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те — і повітря свіже і роздолля. З Галкіними синами і ріс. Потім став приїжджати рідше. Як і все сімейство. Пару раз за літо, та після Нового року. Влітку Лена, жуючи гілочку кропу, вимовляла:

— Марія Петрівна, ну куди ви такий город засаджувати? У вашому-то віці.

— А ось ви в серпні приїжджайте, зберемо урожай. На всю зиму вам овочів вистачить. — оправдовувалася Марія Петрівна.

— Мам, справу Лена каже.

— Вторив Микола.

— Ну що ми не купимо чи що?

— Так то в магазині, хімія одна! — відмахується Марія Петрівна.

— А тут все своє, натуральне.До кінця серпня Марія Петрівна крутила банки з хрусткими огірочками, і сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають стару добрим словом.

А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки і рукавиці. Для Олени поменше, рожеві або жовті з візерунком із сніжинок. Для Миколи зі Славіком сірі, то сині. А вже в зимові канікули дарувала.

— Ну куди ви стільки нав’язали? — хмурилася Лена.

— Вдома цілий склад.- Зате в теплі.

— Посміхалася зніяковіло Марія Петрівна. Вона і сама розуміла, що не носять її подарунки особливо. Лена, он яка модниця, а Микола все на машині.

Але все ж вив’язувала дбайливо петлю за петлею.Кілька разів кликав Микола мати переїхати в місто.- Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.- Ні синку, не поїду.

Тут мій будинок, і дитинство, і молодість, і спогади про батька твого. Тут моє життя. Ви краще в гості частіше приїжджайте.- Частіше … а робота?-А ви у відпустку. — з надією говорила Марія Петрівна.- Відпустка в селі? — дивується Олена.

— Рік працювати заради відпустки в селі.

Ну ні!Марія Петрівна тільки кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалася. Вся її життя пройшло тут.

Чоловік Марії Петрівни помер двадцять років тому. Микола в інституті вчився ще. Незвично, самотньо Марії Петрівні було, але не кликала сина назад- Тітка Маша, як здоров’я ?! — дзвінкий голос Галини повернув Марію Петрівну до дійсності. Сусідка стояла у низенького забору навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочка. У самої як?

— От і добре! Пиріжків напечу зараз, з цибулькою свіжою, забіжу на чай ввечері. — озвалася Галина і поспішила до дому. Через кілька годин Марія Петрівна так і сиділа біля вікна. Тільки прикрила його.

Вечоріло, повітря ставало свіже, та й комарі. Сусідські ворота відчинилися, з них вискочив Шурка, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи закутану рушником тарілку. За нею поспішала Анютка, ведучи за руку маленьку Зою. Сестрам було вісім і три.Сім’я у Галини була велика. Чотири старші сини, дві молодші дочки.

Та й зараз Галина була в положенні. Василь, чоловік Галини, чоловік міцний, не п’є, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружну родину. — Шурка, води натаскати! — командувала Галина синові, заходячи в будинок Марії Петрівни. — Зараз, тітка Маша жваво впораємося. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочка, вовтузишся ти зі мною, старою.-Ну НЕ чужі мабуть, стільки років пліч-о-пліч живемо. Пігулки то пили сьогодні? — торочила Галина, дістаючи із шафи гуртки.—

Пила. — зітхнула Марія Петрівна. — Так навіщо вони мені. Скоріше б забрав мене Всевишній.- Це ви даремно! А раз вірите у Всевишнього, то знати повинні, гріх таке говорити. Не всі видно земні справи ще переробили. Ось і не забирає.

— Та які вже у мене справи.- Баба Маша, а це що?

— Запитала Анютка, вказуючи на недов’язану рукавицю, з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежили кімнату в пошуках чого-небудь цікавого.- Це рукавичку я в’язала, та не закінчила. — Озвалася Марія Петрівна.

— Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите. — Посміхаючись попросила дівчинка.

— Чому ж таки не подарувати.

— Розгубилася Марія Петрівна.

— Подарую.

— А для Зої зв’яжете, поменше? Красненькі.- Вгамуйся! — жартома гримнула на дочку Галина.

— А я може і сама в’язати навчуся. — мрійливо промовила Анютка.

— І собі і Зої зв’яжу. І Шурці.

І … всім зв’яжу! Баба Маша, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Анечка. Так ось хоч завтра приходь, почнемо вчитися.- Прийду! — Пообіцяла Анютка.Шурка повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, послужливо скип’ятив воду. Сіли чай пити.
— Знову хлопчисько обіцяють. — сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Розсміявшись, додала.

— Якось не вчасно на цей раз зібралися. До кінця літа трохи залишилося. А там якраз урожай. Як все встигати буду, не знаю. Ну да якось впораємося.

Галина розповідала і розповідала. Що старший на літню практику в цьому році в місті залишиться. Що у середнього трохи дві двійки річні не вийшли.

Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І щось інше. Марія Петрівна слухала. Дивилася на Галину. На дітлахів, які наминали пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку бути здоровою, щоб вчити в’язати Анютку. Та й взагалі, пряжі он як багато в шафі.

І малюкові, який скоро з’явиться, костюмчик нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавиць різнокольорових на всіх. А якщо не вистачить, то і докупити можна.- І казки, казки всі згадати треба — спохопилася вголос Марія Петрівна.

— Які казки? — здивувалася Галина.- Зі щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем.

— Марія Петрівна погладила сонну Зою по голівці. Тепер вона знову відчувала, що потрібна

КІНЕЦЬ.