Лідію Павлівну поважали на роботі, але й не розуміли. Все життя сидіти секретаркою при кабінеті начальника? І це маючи дві вищі освіти?

– Та вона обожнює шефа, хіба ви не знаєте? Це ж видно зразу, – шепотіла Алла, співробітниця із десятирічним стажем.

– Так-так, але ж люди вже не молоді, і шеф, і вона не дівчинка, щоб так мліти перед ним, їй же вже сорок п’ять, здається? – відгукнулася Ірина, молода й енергійна панянка.

– У тому й справа, сорок п’ять, але вона молодша за шефа на п’ятнадцять років, – продовжила Алла. – Ще коли я сюди тільки прийшла, у них були якісь теплі стосунки, але не більше. Однак такої прихильності, як у нашої Лідочки, треба пошукати і то не знайдеш. Сама по молодості розлучилася, дітей не мала. Але що ж так закохатися в нашого Миколу Івановича?

– Ну, чоловік він гарний, хоч уже й у роках. А раніше був ого-го, мабуть? – запитала Ірина Аллу.

– І не тільки гарний, а й розумний, стільки років на собі фірму тягне. Яких юристів виховав! Я її розумію. Однак він має один недолік для неї: він одружений! Не розумію, на що вона може сподіватись стільки років? Смішно і шкода її… – відповіла Алла, дивлячись у дзеркальце.

Тут у кімнату зайшла Ліда Павлівна, про яку й пліткували.

Вона поклала на стіл Аллі стос паперів, і окинувши поглядом усіх жінок, сказала:

– Микола Іванович просив зробити якнайшвидше, так що постарайтеся.

Лідія Павлівна кивнула всім на знак вітання. На ній була біла блузка з комірцем, темна синя звужена спідниця за коліно, яка обтягувала довгі ноги. Вона вийшла з кабінету з прямою спиною і високо піднятою головою, напевно, відчуваючи на собі погляди жінок.

– Почуття стилю і смаку у неї не відібрати, – зітхнула Ірина. – І виглядає, звісно, молодшою за свої роки…

– Вона чудова фахівчиня і його права рука, – підсумувала Алла. – Однак у неї нема ніякого особистого життя. І це безглуздо…

…Ліда справді любила Миколу. Як тільки вона влаштувалася після свого розлучення з чоловіком на роботу, начальник почав займати всю її уяву, і через кілька місяців вона склала собі портрет ідеального чоловіка. То був він.

Такої відданості та вірності важко було б знайти у всьому місті. Ліда не просто працювала. Вона служила, передбачала, робила компліменти, на які так ласі всі чоловіки, що б там вони не говорили.

Вона балувала його своєю випічкою, знала коли Микола Іванович мав приймати ліки, а коли йому необхідно пити мінеральну воду. Вона виймала пляшку води з холодильника заздалегідь, щоб вода трохи зігрілася, але трошки, бо теплу Микола теж не любив.

Вона знала, що воліють пити його постійні відвідувачі: каву або чай, коли він повинен зателефонувати дружині і о котрій щоб підʼїхала машина.

Микола Іванович ніколи не думав змінити секретарку на молодшу, як вважають деякі бізнесмени. Він довіряв Ліді, бо знав про її відданість і давню закоханість.

Спочатку Ліда сяяла від кохання, а він тільки мило посміхався їй, іноді дозволяючи безневинний поцілунок при вітанні зі святом, або вони разом пили чай у його кабінеті, обговорюючи ту чи іншу кандидатуру при прийомі на роботу.

З роками Микола так звик бути обожнюваним своєю помічницею, що одного разу, коли вона заслабла і змушена була взяти лікарняний, він занервував і відправив до неї свого знайомого лікаря, щоб той якнайшвидше допоміг їй одужати.

Ліда оцінила старання шефа і вийшла на роботу через тиждень схудла і красива на заздрість співробітницям, що сиділи на дієтах.

Її любов в останні роки набула постійної і непохитної величини, ставши певним фундаментом існування цієї милої жінки.

Коли у дружини Миколи Івановича виявили важку недугу, Ліда підтримувала їхню родину, організовуючи прибирання, доставку продуктів, ліків та прийоми у лікарів.

Але через пів року все ж таки Микола став удівцем. Горе зробило його ще серйознішим. Він став замкнутим, лише Ліді дозволялося заходити до нього з будь-якого питання в будь-який час.

Минуло два тижні і Микола покликав Ліду у кабінет.

– Слухай, я місця собі не знаходжу. Ти живеш одна. Як ти рятуєшся від самотності? – спитав він, дивлячись у вікно.

Вона підійшла до нього ззаду і щокою торкнулася його спини. Він не обернувся, тільки здригнувся.

– А я не одна. Я з тобою… І ти це знаєш.

Вони помовчали. Потім Ліда стала перед ним:

– Тобі б поїхати куди-небудь… Відпочити.

– Ні, це неможливо. Я не люблю, а тим більше, до того ж не можу залишити роботу. Але вдома прямо моторошно…

– Є один простий вихід. Приходь до мене. Поживи скільки захочеш. Я буду поруч. Окрему кімнату тобі приготую.

Він нічого не сказав. І знову увечері поїхав додому.

Ліда готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояв Микола.

Вона мовчки пропустила його в квартиру, він сів на пуфик у коридорі, розгублено дивлячись перед собою. Вона в блакитному халатику присіла перед ним.

– Ну чого ти? Не сумуй, – спритними рухами знявши з нього черевики, Ліда запропонувала домашні чоловічі капці.

Микола глянув на них і очі округлив від здивування.

– У тебе чоловічі капці? – запитав він.

– Нові, сьогодні купила. Для тебе. І твоя кімната готова. Проходь. А я поки що ванну тобі наберу. А потім – вечеряти будемо. Я приготувала твої улюблені котлети по-київськи.

Вечеряли вони мовчки. Він дивився у віконце і, тільки доївши котлети, нахилився й поцілував її руку.

– Дякую, дуже смачно. Я перегляну ще перед сном деякі документи…

– Так, ноутбук можна за тумбочкою підключити, відповіла вона.

Микола лежав у ліжку і дивився на ноутбук. Ліда занесла тацю зі склянкою води.

– Твої пігулки, Миколо, – вона поставила склянку на тумбочку.

– Дякую. А в тебе затишно. І тепло. Мене навіть одразу в сон потягнуло. Я останні ночі майже не спав… – сказав він, запиваючи ліки.

– Відпочивай, висипайся і приводь нерви в порядок, добраніч… – тихо і ласкаво сказала вона, виходячи з кімнати.

– Слухай, а звідки в тебе мої пігулки? – раптом спитав він.

– Я знала, що ти прийдеш. І їх забудеш… – усміхнулася вона. – Спи. Завтра я тебе розбуджу.

Він погасив бра і заснув дуже швидко…

…Вранці вони снідали, і усмішка не сходила з її обличчя.

– Як спалося?

– Чудово. У тебе особливий клімат і спокій у домі. Це твій талант – вселяти в мене сили та впевненість… – сказав він.

– Не перебільшуй. Ти сам великий молодець. І приклад для наслідування. Я давно тобі говорю, що ти маєш написати книгу про свій метод. Твій колектив, побудова роботи, планування, картотека, облік – обов’язково треба написати!

– Мені приємно звісно, але часу немає. І не зараз, не в такий момент… – відповів він зітхнувши.

– Саме в цей момент. Саме зараз. Ти можеш їй присвятити свою книгу. Це підніме тебе як на крилах. Повір, все вийде.

Ідея про книгу давно запала в душу Миколі Івановичу, і зараз на вимогу Ліди він все-таки зважився. Робота йшла паралельно зі справами фірми, Ліда раділа.

Тепер Микола жив у неї постійно. Вечорами вони працювали над книгою, а втомившись, ішли гуляти перед сном у прилеглий до її будинку великий парк.

– І навіщо тобі твоя величезна квартира у центрі? Продавай її, нам на літо вистачить і твоєї дачі. А до роботи ближче від мене їздити, – вмовляла вона Миколу.

– Лідочко, сонце моє, нам треба розписатися. Як мине рік після відходу Світланки, так і розпишемося… – сказав якось Микола.

– Як скажеш, любий мій… – очі Ліди сповнилися сльозами.

Ніхто у фірмі ні поглядом, ні словом не дорікнув їм у тому, що вони майже одразу почали жити разом. Ця обставина була очевидною для всіх. Ну, хто окрім Ліді міг так дбайливо ставитися до здоров’я Миколи Івановича, хто знав усі його переваги та звички?

Син та єдиний спадкоємець Миколи – Іван працював уже кілька років у Франції, повертатися поки не думав. Але Микола Іванович викликав сина і запропонував очолити фірму.

Андрій погодився. Батько віддав йому свою квартиру. А сам розписався з Лідою і, влаштувавши сімейну вечерю з родиною сина, сказав:

– Ліда більше не працює, досить їй і мене, і домашніх турбот. А ти, синку, звикай до самостійності. Сподіваюся, що тобі мій досвід стане в нагоді, ти – мій перший і найкращий учень.

Микола Іванович погладив свої два томи книги, що лежали перед ним на столі.

– Ми з Лідою плануємо далі зайнятися літературою. І взагалі, пора більше відпочивати, про вік та здоров’я думати. А то ось мати пішла рано…

Він замовк, стримавши сльози, Ліда тим часом поклала свою руку на його долоню.

– Янгол-охоронець у тебе хороший, тату. Я розумію. Сподіваюся, якщо треба буде, ти мені завжди допоможеш, – відповів Андрій. Він обійняв батька та Ліду. – Я радий, що ви разом. І бережіть себе…

…Ліда та Микола йшли по лісу. Вони тепер більшу частину року жили у будинку за містом. Дача була теплою, невеликою, але дуже затишною. Ліда запрошувала гостей за бажанням Миколи, пекла пироги, доглядала квіти і вирощувала зелень та огірочки для свого чоловіка.

– Чи знала ти, що колись ми будемо разом? – спитав її Микола, коли вони дивилися на захід сонця з ґанку будинку.

– Мені це так часто снилося, що я й сама повірила, що ми будемо разом… А коли це сталося, то, навпаки, одразу повірити не могла, що ось воно – щастя моє… Тільки моє…

Але, повір, навіть якби мені довелося все життя працювати твоєю помічницею, я б ніколи не покинула тебе… Ніколи…

Вона взяла його руку й поцілувала. А він погладив її по голові, як дитину і пригорнув до себе.

Так вони сиділи в напівдрімоті і забутті, легенько погойдуючись, немов заколисували один одного.

А захід сонця золотив їхні обличчя…