Цілий тиждень Петро готувався сказати Зіні, з якою прожив у шлюбі більше тридцяти років, важкі слова:

– Я від тебе йду.

Сказав.

І застиг в очікуванні її реакції.

– Куди? – спокійно, навіть якось байдуже спитала дружина. – Надовго?

– Назавжди.

– Не зрозуміла…

– Я зустрів іншу жінку…

– Зустрів, і що? – Здавалося, Зіна, дійсно, не розуміє, про що говорить чоловік.

– Я люблю її, – видихнув Петро.

– Правда? Вона сильно молодша?

– Яке це має значення? Ну, так, молодша. Їй сорок вісім, – відповів Петро.

– Тобто, ти – чоловік під шістдесят, збираєшся жити з молодою жінкою?

– Збираюся…

– А здоров’я вистачить?

– Та нормально у мене все зі здоров’ям! – невдоволено вигукнув Петро.

– Невже? Я не була б так у цьому впевнена. До речі, твоїй новій дружині це, напевно, не сподобається. Ти ж збираєшся з нею одружитися?

– Не думав про це. Я й розлучатися не планував.

– Це як? – здивувалася Зіна.

– А навіщо? Розійдемося і все. Я до неї переїду. Ти тут залишишся. Потім квартира доньці дістанеться. А якщо буде суд, доведеться ділити майно. Тобі це потрібно?

– Треба ж: і про дочку подумав, і про себе…

– Про себе?

– Ну так. Якщо нове життя не складеться, у тебе запасний аеродром буде. Молодець.

– То ти згодна?

– Щоб ти пішов?

– Щоб я на розлучення не подавав.

– Роби що хочеш.

– Ти так кажеш, ніби тобі все одно…

– А ти чого чекав? Сварки, сліз? Чи думав, що я благатиму залишитися?

– Не думав, але був упевнений, що ти переживатимеш, як мінімум…

– Переживати? За тебе? Швидше я маю переживати за ту даму, яку ти ощасливиш своєю присутністю.

– Жартуєш?

– Ну звичайно. Взагалі я навіть рада: ти нарешті знайшов своє щастя.

– Я знайшов… А ти…

– І я нарешті стану щасливою… Без тебе…

– Не зрозумів…

– Петро, ну годі вже. Адже ми давно не любимо одне одного. Іноді я навіть сумніваюся, що між нами було це кохання.

– Навіть так?

– А що тебе дивує? Не знаю, як ти, а я давно вважаю себе людиною самотньою… Ти, до речі, коли плануєш переїхати?

– Поспішаєш?

– Чого тягти? І дочку треба довести до відома.

– Це ще навіщо? – невдоволено буркнув Петро. – Вона тут зовсім ні до чого.

– А ти що, збирався від неї приховувати зміни у своєму житті?

– Ну я думав, що скажу якось потім…

– Ні. Вона дізнається про це одразу. Можливо, завтра.

– Зіно, навіщо ти все так ускладнюєш? Невже ми не можемо лишити це між нами?

– Ні, не можемо. Чому я маюобманювати дочку? Нехай знає, що ти пішов, і найголовніше – що я також – абсолютно вільна.

– Це так важливо?

– Звичайно. Хто знає, що може статися…

– Наприклад?

– Ну, наприклад, твоє місце згодом займе хтось інший…

– Не сміши мене! – засміявся Петро.

– А ти посмійся! – Зіна подивилася на чоловіка з певним жалем. – Життя – штука непередбачувана…

– Ти мене лякаєш?

– Ні. Я тонко натякаю, що тобі час.

Наступного дня Петро зібрав речі і пішов.

Мовчки.

Навіть не попрощався.

Зінаїда, як тільки гримнули вхідні двері, взяла телефон, подзвонила подрузі:

– Віра! – радісно вигукнула вона у слухавку. – Він пішов! Уявляєш?! Так! Сама не вірю! Приїдь, це треба відзначити!

Поклавши слухавку, вона поволі підійшла до вікна. Довго дивилася в далечінь поверх будинків.

В голові було лише одне: «Дочекалася. Вільна… Нехай хоч на якийсь час»…

КІНЕЦЬ.