Я вийшла заміж рано, у вісімнадцять років. О дев’ятнадцять вже з’явилася донька. Чоловік у мене не поганий, але в перші роки нашого з ним спільного життя він дуже сильно пив, витрачав купу грошей, пропадав десь із друзями.

Жили на орендованій квартирі, вдома його практично не було, то на роботі, то гуляє. Я завжди була з дочкою одна, так не вистачало чоловічої уваги, ласки, турботи, плеча поруч, підтримки.

І тут з’явився Він. Спочатку я боялася навіть подумки спілкування з ним. Але в той складний для мене період він підтримував мене, допомагав.

Був поряд у скрутну хвилину, і завжди був готовий примчатися до мене на допомогу. Сама не пам’ятаю моменту, як закохалася.

Я божеволіла, чоловік був противний, намагалася не видавати себе, але все складніше було розриватися між ним і сім’єю. Я розуміла, що єдиний вихід це розлучитися, але я боялася зізнатися чоловікові в справжній причині, через яку хочу розлучення.

Минув рік, я, як і раніше, любила його. З ним все було по-іншому, з ним я була собою, щасливою, веселою, живою. Одного чудового дня я подала на розлучення, забрала дочку і переїхала до мами.

Чоловіку сказала, що розлучаюся через його випивок. Але він раптово кинув пити, і я забрала заяву, вирішила спробувати ще раз.

Ось уже минуло два роки, чоловік досі не п’є, купили квартиру, купили машину. Будинок повна чаша, але забути його досі не можу, і він не припиняє спроби повернути мене, і мене до нього тягне, але й чоловік зараз дуже змінився, і я люблю його.

Люблю обох, лише по-різному. Не знаю, що робити, як бути? Як заспокоїти своє серце? Підкажіть, як бути.

КІНЕЦЬ.