Цього разу я приїхала додому з грошима і вирішила, що ми купимо собі нову машину, а зятю з донькою віддамо нашу стару. Інші діти зраділи б, а наші образилися, бо вони захотіли, щоб ми їм нову машину віддали, а собі стару залишили. І свати підключилися, стали нас картати, мовляв, навіщо нам, пенсіонерам, нова машина. Та цього разу я вже не змовчала, і твердо вирішила, що так не буде. Чого це чужі люди мають розпоряджатися моїми грошима
Моя донька так мене засмутила, що словами не передати. Я і подумати не могла, що виростила настільки невдячну дитину. Вона ж такою не була, то все вплив її чоловіка, мого зятя. То йому завжди мало грошей.
Мені 60 років, я вже 15 років в Італії на заробітках. Так що коли моя єдина донька Юля заміж виходила, то я їй на весілля квартиру подарувала – двокімнатну в новобудові. Тоді я хотіла житло на себе записати, бо мало що може бути. Але у справу втрутилися майбутні свати, які відразу почали говорити, що так не піде.
– Ми хочемо, щоб наш син себе повноправним господарем почував, а не жив у Вашій, свахо, квартирі на пташиних правах, – заявили мені перед весіллям свати. Вони мені так і сказали, що або я вже зараз записую житло на молодих, або весілля відміняється.
Я тоді така засмучена була, що словами не передати. Доньці я нічого не сказала, не хотіла їй псувати настрій, а відразу, як і просили свати, записала житло на молодих. Та я ще тоді побачила, з ким я маю справу, та подумала, що мені з ними не жити.
Добре, що хоч живе донька з зятем непогано, у них за цей час вже двоє дітей народилося. І сваха їм з онуками допомагає, адже я за кордоном, і не маю такої змоги. Одним словом, сім’я у них міцна, і це головне для мене, як мами.
Про себе я також подумала, і відремонтувала наш будинок в селі, щоб на старість не бути тягарем для доньки. Чоловік у мене хороший, кожну гривню береже. Він теж вдома без роботи не сидить, таксує у вільний час.
Цього разу я приїхала додому з грошима і вирішила, що ми купимо собі нову машину, а зятю з донькою віддамо нашу стару. Інші діти зраділи б, а наші образилися, бо вони захотіли, щоб ми їм нову машину віддали, а собі стару залишили.
І знову свати підключилися, стали нас картати, мовляв, навіщо нам, пенсіонерам, нова машина. Та цього разу я вже не змовчала, і твердо вирішила, що так не буде. Чого це чужі люди мають розпоряджатися моїми грошима? Ну хіба не так?
В цій ситуації мені найбільше прикро за доньку, чому вона стала на сторону свого чоловіка, адже ми їм ніколи нічого не шкодували. Та машину таки ми купимо собі, а вони як хочуть, то нехай ображаються. Як на мене, то дякувати треба навіть за стару. До слова, мої свати їм нічого не дали, але тим не менше, до них претензій діти не мають. Ну хіба це справедливо?
КІНЕЦЬ.