Ірина з мамою переїхали до нового будинку, коли мама з татом розлучилися і розміняли квартиру. Ірині тоді було сім, і вона ось-ось мала піти в перший клас, але поки що стояло літо.

– Іди, погуляй на подвірʼї, поки я розберу речі. Знайдеш нових друзів, – сказала мама Тамара Михайлівна й Ірина слухняно вийшла на своє нове подвір’я.

Ірині було трохи лячно, і вона стояла несміливо озираючись довкола.

У пісочниці гралася малеча, на футбольному майданчику хлопчаки ганяли м’яча, а на великій гойдалці посеред двору сиділи три дівчинки, на вигляд теж років семи чи восьми.

Ірина, подумала, що це найкраща компанія для неї і підійшла привітатися. Всі три дівчинки сиділи, захоплено дивлячись у планшети, час від часу чимось хизуючись одна перед одною.

– Ти маєш планшет? Ми граємо в одну гру. Ось дивись, – одна з дівчаток показала екран планшета.

– Ні, – тихо відповіла Ірина.

– Тоді з тобою не цікаво, – відповіла інша дівчинка.

І всі вони знову задивилися на екрани.

Ірина зітхнула. Вони й раніше, ще коли сім’я була повною, жили не багато, а зараз мама взагалі сказала, що доведеться економити. Тому про планшет Ірині залишалося тільки мріяти.

Робити не було чого й Ірина, сівши на невисокий паркан, просто розглядала подвірʼя.

Раптом зі спини з футбольного майданчика до Ірини прилетів м’яч. Дівчинка не втрималася і опинилася на землі. За спиною пролунав сміх, це сміялися хлопчаки. Було прикро і неприємно, але Ірина постаралася стримати сльози й підвестися.

– Що там? Дай подивлюсь, – над Ірининою схилився один із хлопчаків.

– Відчепись, – огризнулася Ірина.

– Давай, кажу, руки, – не відставав хлопчик.

– Ех, і коліно ж он… Ходімо до мене, у мене мама лікарка, має спеціальну мазь, швидко все пройде…

Ірина шмигнула носом і простягла хлопчику руку, а потім пішла разом з ним. Хлопчик був старший за Ірину і дуже смішний, з відстовбурченими вухами і весь у ластовинні.

– Новенька? – запитав він по дорозі.

– Ми з мамою вчора переїхали. У п’ятнадцяту квартиру, – пояснила Ірина.

– Я вчора з дідом на рибаловлю їздив, тому й не бачив, як ви переїжджаєте, я в сімнадцятій живу, навпроти. Ти вмієш рибу ловити? – запитав хлопчик.

– Ні, – розгубилася Ірина.

– Потім навчу тебе, – пообіцяв хлопчик.

– А з Оленкою і компанією ти краще не водишся, вони нехороші.

Ірина не знала, чи потрібне їй вміння ловити рибу, а ось про Оленку з компанією стало цікаво.

– З ким мені тоді дружити? – вона подивилася на хлопця великими блакитними, але дуже сумними очима.

– Зі мною будеш дружити. Мене Олексій звуть, – сказав новий сусід і відчинивши двері своєї квартири пропустив Ірину вперед.

– Нічого, до весілля пройде, – посміхнулася мама Олексія, обробивши коліна і долоні Ірини.

– Це Сашко. Він спеціально так м’яча кинув. Але ти не переживай, більше він до тебе не підійде, бо я йому влаштую, – Олексій смішно помахав рукою невидимому звідси Сашку й Ірина посміхнулася.

Так вони й подружилися. Щоранку Олексій дзвонив у Ірини двері й оголошував план на день:

«Сьогодні підемо кататися на самокатах» або: «Сьогодні дощ, гайда в глухий кут гратися» або: «У нас сьогодні матч, з сусіднім будинком, я грати буду, а ти можеш повболівати за мене».

Ірина з радістю погоджувалася з усім, бо з Олексієм завжди було весело, навіть вболівати за нього на футболі, адже він був найкращим нападником.

А потім вони разом стали ходити до школи, тільки Ірина в перший клас, а Олексій в четвертий.

Якось один із однокласників підставив Ірині підніжку, коли та йшла з компотом до свого столика. Ірина не впала, але компот розлився, у тому числі і на неї саму.

Про що тоді Олексій поговорив з цим однокласником Ірина не чула, бачила тільки збоку, як Олексій строго дивиться на нього, а той слухняно кивав головою. З того часу Ірину ніхто не чіпав.

– Ти вже написала листа Миколаю? – спитав якось наприкінці грудня Олексій.

– Ні, – Ірина засміялася. – Миколая не існує, це все казки для малечі.

– А ти загадай бажання, напиши листа й перевіримо, – Олексій хитро примружив очі.

– Тоді треба писати найнездійсненне, – очі Ірини теж хитро блиснули. – Я попрошу кошеня. Мама не дозволяє заводити. А мені дуже хочеться, – Ірина сумно зітхнула.

– Пиши. А я віднесу на пошту, – запропонував Олексій.

Старанно виводячи літери, під керівництвом Олексія, щоб не було помилок Ірина написала листа і навіть намалювала в кінці смугастого кошеня з блакитним бантиком на шиї, кошеня вийшло дуже гарне, зовсім як справжнє.

– Ну, все, я на пошту, – Олексій діловито взяв листа і пішов.

Але поспішив він не на пошту, а додому.

– Мені терміново потрібне кошеня, – заявив він батькам, які вечеряли на кухні.

Мама здивовано підвела брови – син ніколи не висловлював бажання завести кота.

– Це не для мене, для Ірини. Розумієте, вона написала листа Миколаю і попросила кошеня.

– Тоді, кошеня, справді, потрібне, – розуміюче кивнув тато і підморгнув мамі. – Збирайся.

За дві години Олексій з татом стояли у притулку для тварин.

– Цей, – Олексій вказав на крихітну сіру у смужку грудочку.

– А я ж Олексію казала, що ніякого Миколая не існує, – розпаковуючи подарунок, знайдений першого січня під невеликою ялинкою, сказала з досадою мамі Ірина.

У коробці були пазли й нова настільна гра, а не кошеня.

– Можливо, Миколай просто не встиг одержати твого листа, – постаралася згладити ситуацію Тамара Михайлівна. – Біжи відкривай, напевно, твій Олексій так рано, – додала вона, почувши дзвінок у двері.

Ірина поспішила в коридор, вона хотіла з порога гукнути:

– Обманув! – але слова застигли на губах, бо за дверима стояв не Олексій.

На порозі сиділо маленьке сіре у смужку кошеня з блакитним бантиком на шиї.

Ірина ахнула від захоплення.

– Оце дива, – спантеличено дивлячись на знахідку, сказала Тамара Михайлівна. – Що ж, доведеться залишити цей подарунок.

Кошеня назвали Тимком. Ірині здавалося, що вона найщасливіша семирічна дівчинка у всьому світі, адже «неіснуючий» Миколай виконав її бажання.

– Ти вже написала листа з бажанням? – запитав через рік Олексій.

– Ні, – задумливо відповіла Ірина. – Ти знаєш, мені здається, що Тимка тоді принесла мама і спеціально все підлаштувала. Адже вона знала, про що я мрію, – Ірина почухала за вухом Тимка, що вже підріс. – А ще я давно мрію малювати й навчатися у художній школі, але мама каже, що фарби та пензлі, які потрібні для цього надто дорогі. Ми не можемо собі дозволити. І якщо я зараз загадаю фарби та пензлі, мамі доведеться їх купити, щоб мене не засмучувати.

Олексій насупився.

А потім сказав:

– Це точно не мати, адже вона навіть не знала, що ти писала листа. Це Миколай, справжнісінький, так що пиши, – сказав Олексій.

– Тату, а що ви з мамою хотіли подарувати мені на Новий рік? – запитав вдома Олексій.

– Що значить, що ми з мамою? Це Миколай дарує подарунки, – спробував викрутитися тато.

– Тату, ну мені вже не вісім, а одинадцять, мене можна не обманювати, – Олексій серйозно подивилася на батька. – Мабуть, нові ковзани?

Тато зніяковів і розгубившись щось буркнув у відповідь.

– Ви не купуйте ковзани, можна мені краще фарби й пензлики спеціальні, як у художників.

Батько здивувався ще більше.

– Це для Ірини, розумієш, вона дуже хоче стати художницею, а в них із мамою немає грошей, – пояснив сумно Олексій.

– Нам із Миколаєм треба порадитись, – тато змовницьки підморгнув і пішов на кухню, де мама готувала вечерю.

31 грудня мама з татом вручили Олексію коробку з гарним набором художнього приладдя.

– Ну, Миколаю, біжи, вітай! – тато поплескав сина по плечі.

Олексій був у захваті. Так, про нові ковзани він теж мріяв, але нічого, зате Ірина буде рада.

Поставивши коробку біля сусідніх дверей, Олексій подзвонив і кулею кинувся на верхній поверх.

Він чув, як клацнув замок, відчинилися двері, а потім радісний вигук Ірини і здивування її мами.

Коли внизу все стихло, Олексій почав спускатися.

– Ну й гаразд, обійдуся без ковзанів, – у черговий раз подумки сказав він собі й посміхнувся, зиркнувши на сусідні двері.

Яке ж було його здивування, коли вдома він знайшов під своєю ялинкою новенькі ковзани.

– Мамо, тату, ви найкращі! – Олексій поспішив обійняти батьків.

– Це все Миколай, – розсміялася мама, обіймаючи сина у відповідь.

…Так Ірина загадувала, а Олексій виконував її мрії.

Вже потім вона здогадалася, що за Миколай приносить їй подарунки, і стала загадувати щось нематеріальне.

Наприклад, одного року загадала зірку з неба. Тоді Олексій нарізав безліч великих і маленьких зірочок із фольги і розвішав по всьому квартирному майданчику.

Тієї ночі вони з Іриною сиділи на сходах у напівтемряві під’їзді і запалювали бенгальські вогні.

Олексій цього року закінчував школу і збирався їхати вчитися в інше місто.

– А я ж не одразу здогадалася, що це ти приносиш подарунки, – посміхнулася Ірина.

– А це й не я, це.., – почав виправдовуватися Олексій, але Ірина раптом пригорнулася до нього, поклавши голову на плече, і він замовк.

Вони довго сиділи мовчки, а потім Олексій сказав:

– Відівчуся і ми з тобою одружимося. Дочекаєшся?

Ірина кивнула і ще міцніше пригорнулася до нього.

Олексій поїхав ще на початку літа, треба було освоїтися у новому місті. Ірина на прощання простягла йому конверт.

– Відкриєш в автобусі, – зніяковівши, сказала вона.

У конверті лежав малюнок – Олексій та Ірина, обійнявшись сиділи на сходах, а над ними мерехтіло безліч зірок.

– Гарно, на вас схожі, – схвалила Олексієва сусідка, жінка, яка стояла поруч із ними, коли вони з Ірининою прощалися. – Хто це малював?

– Наречена моя, – відповів Олексій, посміхаючись дивлячись на малюнок.

Ірина малювала справді чудово. Мріяла, що колись її роботи будуть на виставках. Олексій також вірив, що так і буде…

Олексій поїхав, а Ірина занедужала. Вона завжди була слабенькою, часто застуджувалась восени і взимку, і завжди довго відновлювалася.

Тоді Олексій приносив їй мандарини і гранатовий сік.

Ставив поруч з ліжком табуретку, і вони грали в настільні ігри.

Але зараз було літо, а Ірина все одно заслабла. Тамара Михайлівна спершу списала слабкість і млявість дочки на переживання з приводу від’їзду Олексія.

Звісно, вона бачила, як вони близькі один до одного.

Але час минав, а Ірині ставало все гірше. Коли мама привела доньку до лікарні, новини виявилися невтішними.

Процедури потрібні тривалі і дорогі, а гарантій, що Ірина видужає не було.

Олексію Ірина нічого не говорила, вони так само спілкувалися щодня по телефону, й Ірина старанно приховувала слабість, втому і сум.

Не хотіла, щоб Олексій переживав, адже він тільки-но почав вчитися і із захопленням ділився успіхами.

Ірина ж марніла день у день, волосся обстригла… У школу вона вже не ходила, лежала, то в лікарні, то вдома, не показуючись на очі нікому.

Найбільше Ірина переживала, що Олексій приїде на зимові канікули й побачить її такою. Вона навіть хотіла попросити маму збрехати, коли він прийде, що Ірина поїхала кудись до тітки або щось таке.

Мама плакала нишком, але все ж вірила, що дочка впорається.

Олексій здав сесію швидко і легко, і без попередження приїхав додому.

Поспіхом побачившись з батьками, він подзвонив у двері сусідів.

– Здрастуйте. А Ірина вдома? – посміхнувся він Тамарі Михайлівні.

Та лише розгублено пропустила гостя…

Ірина спала, тепер вона багато спала, тому не почула, як Олексій зайшов до кімнати і сів поруч із ліжком.

Тамара Михайлівна стояла в дверях, хлопець обернувся, шукаючи відповіді і, по сльозах, що покотилися з маминих очей, все зрозумів…

Коли Ірина розплющила очі, Олексій сидів поруч.

– Привіт, – лагідно сказав він.

– Тепер ти знаєш, – винувато відповіла Ірина.

– А листа Миколаю ти вже написала? – намагаючись бути веселим, спитав Олексій.

– Ні, – Ірина теж постаралася посміхнутися.

– Напишемо разом? – запропонував Олексій.

– У мене тепер одне бажання – одужати. Але це практично нереально. Лікування, яке могло б допомогти – платне, таких грошей нам не знайти, мама вже набрала кредитів, – Ірина приречено знизала плечима.

– А ти все одно напиши, а я відправлю, – наполягав Олексій.

Й Ірина написала листа, зовсім, як у дитинстві. Олексій ще трохи посидів з нею, а потім вона знову заснула.

Вдома він сказав батькам.

– Ну, треба ж, ми й не знали! – сплеснула руками мати. – Невже нічого не можна зробити?

– Треба хоча б спробувати, – вирішив Олексій.

Він добряче задумався.

Увечері Олексій засів за комп’ютер – він писав у всілякі фонди, зворушливу історію про талановиту художницю, яка потребує допомоги, прикріплюючи фотографії Ірининих малюнків.

Створив він і окрему сторінку з таким самим закликом.

Розіслав усім знайомим, друзям, колишнім однокласникам, нинішнім однокурсникам, а ті своєю чергою розсилали своїм.

Колесо закрутилося…

– Бачиш, ніякого Миколая не існує, – сумно посміхнувшись сказала Ірина.

Вони сиділи з Олексіюю та мамою за скромним святковим столом.

– Існує, ось побачиш, просто це бажання складніше, йому потрібно трохи більше часу! – постарався підбадьорити Олексій.

– Якого я не маю, – ледь чутно прошепотіла Ірина.

Мама знову крадькома витерла сльозу.

І кілька фондів відгукнулися на Олексієвого листа, та й створена ним сторінка зі зборами набирала обертів.

Люди переказували гроші на процедури.

– Синку, а це від нас із мамою, – тато простягнув Олексію пухкий конверт. – Продали бабусину квартиру. Думали, ти потім там будеш жити, коли вирішиш від нас переїхати. Подарунок твій, скажімо так, до дорослого життя мав бути. Але ти вже дорослий і ці гроші зараз тобі потрібніші.

Олексій із вдячністю обійняв батьків.

А вже за п’ятнадцять хвилин приймав вдячні обійми Тамари Михайлівни, коли розповів, скільки грошей вдалося зібрати на лікування Ірини…

…До наступного Нового року Ірина вже повністю одужала.

Але листи Миколаю вона більше не писала.

Хіба що пізніше, через багато років, коли допомагала писати ці листи їх з Олексієм дітям.

Навіщо писати далекому чарівнику, коли поряд свій, рідний і близький…

КІНЕЦЬ.