– Мамо, познайомся, це Вітя, ми в одній групі вчимося, – трохи соромлячись представила гостя Марина.

– Він прийшов допомогти мені з курсової.

– Дуже приємно, – озвалася Лариса.

– Проходьте, може, спочатку пообідаєте?

– Звісно, пообідаємо! – Марина повела Віктора на кухню.

– Мий руки, – скомандував вона йому, а матері пояснила, – Вітя в гуртожитку живе, він завжди голодний!

Лариса накрила стіл. Вітя з Мариною посідали поряд і з апетитом стали уплітати борщ за обидві щоки.

– Божественно…, – закочуючи очі від задоволення, не втримався Віктор, – сто років так смачно не їв.

– Рідко додому їздиш? – Співчутливо запитала Лариса.

Їй не терпілося дізнатися про цього хлопця більше. Адже вона чудово пам’ятала, як дочка ще в школі заявила: «Додому приведу лише майбутнього чоловіка. Про решту залицяльників тобі, мамо, знати не обов’язково».

І ось він сидить перед нею, перед можливою майбутньою тещею і доїдає другу тарілку борщу. Відмінний апетит у хлопця, ось би він таким самим працівником виявився…

– Ага, рідко, – відповідь гостя повернув Ларису до реальності.

– Далеко живу, 400 кілометрів.

– Ближче університету не знайшлося? – вирвалося у Лариси.

– Є, звичайно, – як ні в чому не було відповів Вітя.

– Просто мама хотіла, щоб я тут навчався, на її батьківщині. У нас тут є родичі. Тільки я не став у них жити, хоч запрошували. Не хотів обмежувати когось.

– Ну, взагалі-то правильно, – підтримала Лариса.

– Жити в них не живе, а допомагати ходить, – вставила слівце Марина.

– То з песиком погуляти, то на дачу з’їздити, то ще щось. Зовсім не вміє казати: «ні».

– Допомогти близьким – свята справа, – сказала Лариса, – даремно ти так, Марино.

– Ось і я говорю, – Віктор помітно зрадів, що господиня на його боці, – чому не допомогти? Вони ж в екстрених випадках звертаються, а не по кожній нісенітниці.

– Гаразд, помічник, їж давай, бо пюре охолоне, – посміхнулася Марина, – тобі ще мені допомагати. Курсову лише наполовину зробила.

– Ось! – розсміявся хлопець, – зараз почну вчитися «ні» говорити. Га?

– Тільки спробуй!

– Марина розсміялася у відповідь…

З того дня Віктор почав приходити дедалі частіше, і дедалі більше подобався Ларисі.

Настав день, коли він зробив Марині пропозицію…

Йшлося про весілля: бути йому чи не бути.

– Мама каже, що для нареченої весілля дуже важливе, – сказав Віктор, коли Лариса розпочала розмову на цю тему. – А я їй повністю довіряю. І ще: сам мрію побачити Марину у розкішній білій сукні та неодмінно з фатою. Тож весіллю – бути!

Марина від радості заплескала в долоні і цмокнула нареченого в щічку.

– Так, але треба якось підготуватися до такого масштабного торжества, обговорити…, – Лариса трохи розчулилася, навіть змахнула сльозинку…

– Мама приїде за два тижні, у неї відпустка. Ось і обговоримо, – заспокоїв майбутню тещу Віктор…

…Гостю чекали до обіду. Лариса наготувала усіляких смаколиків, Марина прибрала квартиру – обом дуже хотілося справити враження на матір Віктора.

У двері подзвонили. Молоді закінчували сервірування столу, Лариса пішла відчиняти…

Раптом з коридору пролунали незрозумілі вигуки і якась метушня. Марина та Віктор переглянулись і кинулися з’ясовувати у чому справа.

Вискочили в коридор і побачили несподівану картину: їхні мами стояли обнявшись, і витирали сльози, що набігли.

***

Довгоочікувана вагітність у Лариси виявилася дуже важкою. Майже кожного місяця доводилося лягати на збереження.

Там, у палаті, вона й познайомилася з Наталкою, яка теж частенько лежала на збережені.

Так виходило, що майбутні мами майже завжди потрапляли в одну палату і майже завжди в той самий час.

Ось і потоваришували.

Лариса чекала на дівчинку. Наталя – хлопчика.

Часто, говорячи в палаті про те, про се, жінки уявляли, і навіть мріяли про те, що колись їхні діти одружаться. Навіть називали один одного – свахами…

Малята народилися в призначений час. Здоровенькі, гарненькі.

Лариса та Наталка продовжували спілкуватися. Радилися, як доглядати немовлят, разом гуляли з дітлахами.

І як і раніше, жартома, називали один одного тещею і свекрухою.

– Накаркаєте, – попередив хтось, почувши це.

– Чому «накаркаємо»? – Засміялися молоді мами. – Тільки раді будемо!

Сину Наталки було близько двох років, коли вони з чоловіком переїхали до іншого міста.

Спочатку подруги зідзвонювалися, переписувалися. Потім якось поступово це припинилося.

Минуло сімнадцять років.

Лариса іноді згадувала Наталку, але шукати її вже не намагалася. Те саме відбувалося з Наталкою.

***

– Неймовірно! – в один голос вигукнули Віктор та Марина, коли мами розповіли їм історію свого знайомства та дружби.

– Виходить, ми познайомились ще до народження?

– Виходить так, – усміхнулася Наталка.

– І ви заочно нас одружили?

– Одружити – не одружили, але мріяли про це, – у свою чергу посміхнулася Лариса.

– Отже, це доля? – молоді машинально взялися за руки …

– Хто знає?

Мами сказали це практично в один голос, потім переглянулись і додали:

– А ось щастя – залежить лише від вас!

КІНЕЦЬ.