Ми з чоловіком виростили чотирьох дітей – двох дочок та двох синів – вклавши все своє серце і душу в їхнє виховання. Ми забезпечували їхні потреби та подбали про те, щоб кожен з них здобув вищу освіту. Тепер вони мають свої сім’ї, і ми благословенні онуками.

Наші дочки, як і раніше, беруть активну участь у нашому житті, регулярно дзвонять і відвідують нас. А ось наші сини, схоже, забули про нас: рідко дзвонять і практично не приїжджають.

Навіть у наші дні народження вони ніяк не дають про себе знати, хоча невістки та онуки часто допомагають нам.

Ми з чоловіком намагалися зрозуміти їх, визнаючи, що вони зайняті роботою та сім’ями, але важко було не помітити різницю в увазі до нас порівняно з нашими доньками, які, незважаючи на подібні обов’язки, завжди знаходили для нас час.

З віком наше здоров’я погіршилося, і ми стали частіше потребувати допомоги. Був час, коли нам був потрібний ремонт даху, і чоловікові довелося звертатися за допомогою до незнайомих людей, бо наші сини були недоступні. Коли нам треба було лягти до лікарні, допомогу надавали зяті, а дочки підтримували нас під час одужання.

Якось сталася трагедія , коли наша молодша дочка стала інвалідом внаслідок нещасного випадку і сама потребувала допомоги. Старша, зіткнувшись із проблемами на роботі, була змушена переїхати за кордон, повністю залишивши нас без підтримки.

Зараз, у похилому віці, ми важко справляємося з такими елементарними завданнями, як похід в аптеку. Наших пенсій не вистачає, щоб найняти доглядальницю.

Дружина нашого старшого сина запропонувала продати наш будинок і переїхати до будинку для людей похилого віку, запропонувавши при необхідності надати фінансову допомогу.

Ця ідея, якою б практичною не була, глибоко засмутила нас. Мені було боляче, що жоден із наших синів не запропонував узяти нас до себе.

Ми, як і раніше, здатні справлятися з домашніми справами, просто фізичний вік заважає нам у важкій роботі. Невже наш досвід вчить тому, що в цьому житті ми можемо розраховувати тільки на дочок і лише певною мірою на невісток?