Мама мого чоловіка зараз лежить в лікарні, через тиждень-два її буде потрібно забрати, от тільки питання – куди. Справа в тому, що до своїх 67 років свекруха залишилася без житла. Мій чоловік наполягає, що маму потрібно до нас забирати, але я так не вважаю.

Одружилися ми з чоловіком 17 років тому, Владислав відразу прийшов жити до мене, бо його мама сказала, що для нас двох у неї місця немає. Свекруха тоді жила в своїй невеликій двокімнатній квартирі, в якій справді не було умов для молодої сім’ї, до того ж, у мого чоловіка ще був молодший брат Ігор.

Чоловік переїхав до мене, а моя мама, і щоб нам не заважати, і щоб трохи допомогти, вирішила їхати на заробітки в Італію. Спочатку мама нам хотіла квартиру купити, але потім ми собі подумали, що для нас буде краще заміський будиночок. Тож ми пригледіли непогану земельну ділянку і стали по легенько будуватися.

За 10 років нам вдалося збудувати дім своєї мрії, і переїхати в нього. Зараз у на є двоє дітей-підлітків, ми щасливі. А моя мама і далі продовжує нам допомагати з Італії, не знаю, чи вона сама планує повертатися додому, бо у неї там непогано склалося особисте життя, одним словом – про нас вона не забуває. Я навіть не уявляю, як би ми жили, якби не підтримка моєї матері.

Свекруха теж влаштувала своє особисте життя – років 12 тому вона доволі вдало вийшла заміж, за якогось розлученого посадовця, до того ж, значно молодшого за неї. Вона тоді аж світилася від щастя, а з нами просто перестала спілкуватися, напевно, боялася, щоб ми не наврочили.

Мама чоловіка переїхала в квартиру свого обранця, а своє невелике житло вона продала. Її молодший син Ігор якраз одружився, і вона віддала йому ці гроші на покупку житла. Нам тоді жодної гривні не дісталося, бо свекруха вважала, що у нас і так все є.

Цих грошей на покупку хорошої двокімнатної квартири не вистачило, там, як я зрозуміла, допомагали ще свати, але в підсумку, зараз брат чоловіка з дружиною живуть в своїй гарно обставленій двокімнатній квартирі в новобудові.

У свекрухи з її новим чоловіком все було добре, вони доволі шикарно жили, їздили відпочивати, ні в чому собі не відмовляли. Все змінилося тоді, коли свекруха занедужала і практично злягла. Її чоловік майже відразу відмовився від будь-яких зобов’язань щодо неї, сказав, що це не його клопіт, а наш.

– Ви її діти, то ж вирішуйте, хто забере маму до себе, – заявив він нам.

Для мене вирішення питання було очевидним – маму до себе має забрати Ігор, як в свій час він забрав гроші з продажу її квартири, все просто – кому спадщина, той і доглядає, ну хіба не так? Але Ігор з невісткою відразу вмили руки, сказали, що у них занадто мало місця для цього.

– Ну куди ж ми маму візьмемо, в нашу двокімнатну квартиру? – розводить руками Ігор. – У вас будинок, купу місця, то ж мамі у вас зручніше буде.

І чоловік мій так вважає, каже, що нічого не станеться, якщо мама житиме у нас, вільна кімната є, та й свіже повітря лише піде їй на користь. А я з ним не згідна, чому свекруха має жити в будинку, який моя мама збудувала за свій кошт? Думаю, що так буде несправедливо! Але, що робити, я не знаю?

КІНЕЦЬ.