З чоловіком живемо у шлюбі вже давно, майже 16 років, чоловікові 45, мені 36 років. Виховуємо дитину, їй вже 14.

З боку здається, що ми зразкова сім’я. Ми живемо без скандалів, спокійно. В гості на день народження ідем разом, як то годиться. А в побуті кожен живе своїм життям.

Чоловік своїм, а я своїм. Разом ми нікуди не ходим, ні в парк просто прогулятись, ні в кіно, ні в кафе. Донька вже доросла, вона спілкується з однолітками, каже що з нами їй не цікаво.

Але чим далі, тим я більше розумію, що ми мало знаємо один про одного і наше життя мені більше нагадує сусідство.

У нас немає жодних спільних інтересів. Об’єднує тільки дитина.

Мені здається, що як тільки дитина закінчить школу і випурхне з під батьківського крила, у нас взагалі не залишиться загальних тем для розмови.

Мене це дуже насторожує. Я хочу другу дитину, а він ні. Каже, що немає грошей, щоб другу виростити, потрібно ще цю на ноги поставити.

У нас є і квартира і будинок, і машина. Чоловік основний годувальник в сім’ї, але я теж підробляю. Він хороший, але ми дуже різні, як мені здається.

Чи може народження другої дитини нас зблизити? Або вже все? Я навіть ловлю себе на думці, що зовсім не сумую за ним, коли ми не поруч. Це втома або я просто вигадую проблему, як то кажуть?

Без жалю б розлучилася з ним, тільки шкода дитини, для якої і тато, і мама обидва потрібні. Тим більше в такому віці. Що робити в такій ситуації, поки не знаю.

Як переконати чоловіка на другу дитину? Можливо в когось була така ситуація? Підскажіть будь ласка.

КІНЕЦЬ.