Вечірнє небо починало темніти, коли Вадим залишав дачу свого друга, насолоджуючись спокійною поїздкою додому.

Він роздумував про приємно проведений день, коли раптом побачив машину, що зупинилася прямо посеред дороги. Під’їхавши ближче, Вадим помітив молоду жінку, яка, здавалося, мала труднощі з транспортним засобом.

Зупинивши свою машину, Вадим вийшов із неї. “Все в порядку?” – Запитав він, підходячи до жінки. “О, привіт. Не знаю, що трапилося, але машина раптом заглохла,” – відповіла вона з занепокоєнням у голосі.

“Я Марія, їду до бабусі.” “Я Вадим,” – представився він. “Давай я спробую подивитися, що з машиною.” Після кількох хвилин огляду стало зрозуміло, що проблему самим не вирішити.

Тоді Вадим запропонував: “Я можу підвезти тебе до бабусі, якщо ти не проти.” Марія, вдячна за допомогу, погодилась. Дорогою вони розмовляли, і Вадим дізнався, що Марія працює вчителем у місцевій школі та дуже любить свою роботу.

Прибувши до будинку бабусі Марії, Вадим допоміг їй із речами. Бабуся, дізнавшись про те, що сталося, наполягла, щоб Вадим залишився переночувати, бо було вже занадто пізно для повернення. “Ми будемо раді гостю,” – усміхнулася бабуся.

“Але це справді необов’язково,” – почав заперечувати Вадим, але його перебила Марія: “Будь ласка, залишся. Бабуся буде рада.” Так Вадим і лишився. Вечір пройшов у теплій та дружній атмосфері.

Вони розмовляли, сміялися, і Вадим відчув неймовірну спорідненість із Марією. Наступного ранку, коли Вадим збирався їхати, він і Марія обмінялися номерами телефонів. “Дякую за все,” – сказав Вадим, посміхаючись.

“Чекатиму твого дзвінка,” – відповіла Марія з посмішкою. Ця випадкова зустріч започаткувала щось особливе між ними – щось, що обіцяло перетворитися на гарну історію.

КІНЕЦЬ.