– Оля, доню. Ми з тіткою Валею помирилися.

***

Тетяна та Ольга двоюрідні сестри одного віку. Валентина та Галина їх матері. Валя – мама Тані, Галя мама Олі.

Дуже різні із самого дитинства. Багато разів сварилися, мирилися. У дитинстві вони були суперницями, просто ставлення до них спільної бабусі було дуже різне. Так само бабуся ставилася і до їхніх матерів.

Таня була трохи старша, дочка першої дочки бабусі. Ну, а Ольга відповідно дочка молодшої.

Старшу дочку бабуся шкодувала. Та дуже рано вийшла заміж, бо була вже вагітна. Відразу після весілля вона довго не могла народити малюка. Завагітніла вона лише за три роки. На світ з’явилася Таня, улюблена онука.

Через два місяці народилася Оля. Якось вийшло, що вся любов бабусі дісталося старшій онучці. Бабуся няньчилась, купувала іграшки, пелюшки одяг.

Для Олі не купували нічого нового, все діставалося від сестри. Якщо є, то навіщо купувати. Немовлята нічого не тямлять, але ставши старшою Оля почала розуміти. Все, що було не потрібне Тані, віддавали Олі. Іноді одяг був вже замалого розміру для неї, а бабуся цікавилася, чому Оля його не носить? Різниця між ними не два роки, а лише два місяці.

Коли Тані було десять років, її батько пішов із сім’ї. Ось тут любов бабусі до Тані та її матері збільшилася. Вона шкодувала своїх дівчаток, і всіх переконувала робити те саме. Усі мали їм допомагати.

А коли за два роки не стало батька Олі, то її мати не отримала жодного співчуття. Горе залишилося лише у їхній маленькій родині.

– Твоя сестра вже два роки без чоловіка. Нічого, звикнеш, – все, що сказала Галі мати.

***

Бабуся мала великий город, курей, гусей та поросят. Більше продуктів з городу та підсобного господарства діставалося Тані та її мамі. А хто більше допомагав за всім цим дивитися – Оля та її мама.

– Потерпи, дочко, інакше нам не впоратися. У нас немає своєї дачі. Лише маленька квартира. Дякую татові за неї.

– Я розумію, мамо. Я потерплю. Та Тані бабуся нічого не дає робити, а я маю робити все. Їсти хочете – працюй. А вона вдає, що їй зле. А я знаю, що вона обманює. Адже купатися може, і вечорами скакати. І мама її тільки відпочивати приїжджає, а ти маєш картоплю садити, копати та у свиней прибирати.

– Оля, без цього нам бабуся і картоплі не дасть, і м’яса. А грошей у нас на все не вистачить. Тобі ще вчитися, вступати.

– Як тільки виросту, ти не їздитимеш до бабусі. Нехай сама годує Таню та її матір.

– До цього ще дожити треба.

– Доживемо, мамо.

***

Оля намагалася допомагати мамі, добре вчилася. Вона розуміла, що мати не зможе оплачувати її навчання. Галина і так багато працювала, втомлювалася. Дівчина вступила до коледжу, щоб швидше почати працювати.

Час пролетів швидко. Вона все рідше їздила до бабусі, робота та інститут заочно не залишали вільних хвилин. Все було розписано. Галина вже пішла з другої роботи, їм вистачало. Сама вона часто їздила до матері. Просто та стала вже не молодою, допомога їй була потрібна у всьому. Тільки ось із господарством вона розлучатися не хотіла. Валентина з Танею приїжджали рідко, лише за продуктами. Тетяна навчалася в інституті, потрібні були гроші. Ледве тягла, але так і не вийшло нічого з неї. Вийшла заміж і покинула навчання. За чотири роки грошей було вкладено чимало. Зате дитину народила на радість бабусі і звичайно прабабусі. І треба ж усю їхню родину годувати, старайся бабусю.

***

Сварка сталася восени. Оля з мамою поїхали до села. Треба було копати картоплю. Оля попросила колегу, майбутнього чоловіка поїхати з ними. Картоплю треба було одразу відвезти до міста.

– А Валентина приїде? – запитала Галина у матері.

– У неї і без картоплі справ повно, онучка народилася. Це ви ледарки. Копайте. У вас чоловік є.

– Копати? Садити, підгортати, полоти. Могла б хоч за врожаєм приїхати. Тетяна теж має чоловіка.

– Вона й приїде, тільки ввечері. Ось мішки, велику окремо від дрібної та середньої. Валя попросила Тані. Відразу все й розберете. Зрозуміло?

– Ясно. Що тут не зрозумілого.

Картоплю викопали, розсортували, все що для матері забрали в сарай для просушки. Мішки стояли і чекали свого часу.

– Нам їхати час. Потрібно ще відпочити, завтра на роботу. Та й Бориса затримуємо.

– Треба, значить їдьте. Ось ваша картопля, вантажте. Незабаром Валя приїде.

– Бабусю, а за що нам дрібна картопля? Ми садили, пололи, копали і заслужили.

– Що? Дякую сказати треба, а ти невдячна. Бери й більше не проси.

– Дякую!!! Добре! Борисе, вантажимо ось ці. Якщо по справедливості, то це нам. І ще два мішки зверху тобі за роботу. Ні, три! – Оля не витримала несправедливості.

Галина намагалася заперечити доньці, що дали те й дали. Але Оля, яка стільки років закривала очі на несправедливість, не погодилася з нею. Бабуся розгубилася. Майже вся велика картопля була загружена в причіп. Борис працював швидко.

– Дякую бабусю, більше нам нічого не треба. Нехай тітка Валя тепер все робить. А я куплю для мами. Я б і це не взяла, але ми працювали і заробили! Бувай, бабусю.

За годину Галині зателефонувала Валя. Вона довго сварилася за дрібну картоплю, адже її дочці дуже незручно чистити дрібну картоплю, у неї дитина. А їй допомагати матері теж нема коли, у неї внучка. Вона довго сварилася, але, зрештою, Оля взяла трубку у мами.

– Тітко Валя! Це я. Нам нічого не потрібно. Всі продукти бабусі тепер лише для вас. Успіхів у праці. Хорошого урожаю.

***

Галина та Валя не спілкувалися п’ять років. Галя їздила до матері лише з дочкою, зятем та онуками. Мати була вже стара. Город виглядав плачевно, господарства не було. Бабуся ні в чому їх не звинувачувала. Не сказати, що вона була рада їхнім візитам, але гостей приймала.

Якось вони зустрілися там із Валентиною.

– Що? Занапастила господарство? Ні картоплі, ні м’яса.

Наступна зустріч була, коли ховали матір, бабусю та прабабуся. Їй було 82.

– Що робитимемо з будинком? Продавати? Може собі для дачі візьмете? – Запропонувала Валентина. – Ти вже скоро на пенсію виходиш.

– А ти вже на пенсії. Живеш ближче. Бери собі.

– Я можу відмовитись. А ви тут все відновите, хай як і раніше буде.

Галина відразу представила, як було раніше, і відмовилася. Будинок продали. Чомусь було зовсім не шкода.

Після продажу Валя знову звинуватила сестру, вже у втраті будинку. А продавали разом. Посварилися ще на п’ять років.

***

– Оля, доню. Ми з тіткою Валею помирилися. Вона сама зателефонувала.

– Добре. Тільки цікаво, що вона задумала.

– Вона похвалилася, що її дочка, Тетяна, ти ж її пам’ятаєш, купила дачу. Запрошувала нас усіх.

– Дуже добре, а ти їй сказала, що у нас також дача. І навіть не дача, а будинок, де ми живемо. Молодець, мамо. А загалом, що вона хотіла? З’їздимо?

– Я тобі хотіла запропонувати, але не наважувалася.

***

У вихідний Ольга, Борис та Галина приїхали за вказаною адресою. Родичі обнялися, поговорили, перекусили з дороги. А що далі?

– А у нас до вас справа. Настав час картоплю садити. Попрацюємо, а потім і за столом посидимо. А що ти смієшся? Оля!!! Що з тобою?

– Тітко Валю, нам картопля не потрібна. У нас вдома тільки сад. Нам роботи і без неї вистачає. Давайте ви з мамою не сваріться, ви ж сестри. Тільки працювати я у вас нікому не дозволю. Ми приїхали у гості. І вас запрошуємо до себе. Працювати не просимо. Якщо вас це не влаштовує, ми поїдемо прямо зараз.

– Ну й доньку ти виростила, Галино. Ледарка.

– А хто на вас все дитинство працював? А де Таня, куди вона пішла з-за столу? Вона ж господарка дачі. Невже в неї справи? – Запитала Оля.

– Їй щось зле стало.

– Я так і знала! – усміхнулася Оля.

– Ну ти й негідниця, племінниця.

– Зате ваша Таня трудівниця у лапках. Та й ви теж.

Валентина мовчки пішла до іншої кімнати. Гості ще трохи посиділи на самоті, і вирішили їхати додому. Галя зайшла в кімнату до сестри, але та не стала з нею розмовляти.

– Ну, до зустрічі, сестричка. Дякую, що запросили. – Вимовила Галина і вийшла.

Ось таке вийшло життя сестер та їхніх дочок.

КІНЕЦЬ.