Якось мій чоловік пішов від нас до молодшої і вже вагітної від нього жінки. Моїй дочці Антоніні тоді було 12, а сину Семену – 8.

Син відмовлявся спілкуватися з батьком, називаючи його зрадником, з чим я завжди погоджувалася.

А ось Антоніна підтримувала з батьком якісь контакти, доки він не переїхав і зрештою не втратив зв’язку з нею.

Мої діти виросли самостійними, розуміючи, з якими труднощами мені довелося зіткнутися як матері-одиначці.

Вони обзавелися сім’ями, і в мене склалися добрі стосунки з їхніми другими половинками та зі сватами.

Згодом з’явилися і онуки, і моє життя стало більш насиченим, оскільки я допомагала доглядати дітей, часто на шкоду своїм планам.

Коли онуки виросли, моя роль зменшилася, як і моя взаємодія з дітьми. Вони жили своїм життям, а я знову відчувала себе покинутою напризволяще. Коли мені знадобилася

допомога у вирішенні проблеми з водопроводом, жоден із моїх дітей не прийшов на допомогу.

На щастя мені допоміг сусід – Степан – після того, як протікання торкнулося його квартири.

Степан та його дружина стали для мене близькими друзями, допомагали мені у різних домашніх справах та ділилися сімейними моментами.

Цей зв’язок зі Степаном та його сім’єю змусив мене замислитися над тим, чому мої власні діти, яким я присвятила своє життя, здаються такими далекими в порівнянні з цими добросердечними сусідами?

КІНЕЦЬ.