– Михайлик, рідненький. Ти?

– Привіт, мамо, що сталося?

– Голос твій хотіла почути. Телефон кілька днів не працював, на лінії якісь неполадки, то ти, мабуть, переживав, дзвонив… – з надією сказала Віра Григорівна.

– Ні. У мене на роботі аврал, завдання треба здати і взагалі, справ повно. Давай потім поговоримо, мені треба бігти. Сам наберу.

– Добре, синочку. Я чекатиму.

З слухавки долинали часті гудки, і Віра Григорівна обережно опустила її. Вона ніби в тумані дивилася на відображення в дзеркалі: сиве волосся, акуратно зібране в пучок, сумні блакитні очі, так, час нікого не оминає. Гарячі солоні краплі котилися по рум’яних щоках.

– Він обов’язково зателефонує. Я знаю. Звільниться і одразу ж…

Вона взяла в руки пошарпану чорно-білу фотографію, що стояла на найпочеснішому місці. Дякую Дмитру, сусідові, зняв на плівку, як Віра стоїть біля будинку і тримає на руках маленького бешкетного хлопчика. Михайлику тут тільки виповнилося три. Як він любив свою маму. Сільські чоловіки жартували, мовляв і на службі триматиметься за материнську спідницю, так вони були нерозлучні.

***

Михайло народився в маленькому селі, від якого до найближчого райцентру було понад сто кілометрів. Він був первістком, а вже потім з’явилися на світ у сім’ї Данилюків дві чудові дівчинки.

Віра працювала не покладаючи рук, але вечорами завжди знаходила час на дітлахів: допомогти з уроками, вибудувати фортецю з того, що під руку попадеться, розповісти казку, від якої все навкруги наче просочувалося чарами – все вона. Чоловік, Федір, був суворим, а водитися з малечею вважав нижче за свою гідність.

Коли Михайлику виповнилося сім, до хати прийшла біда. Одна за іншою пішли його сестри, а потім і з Федором сталося нещастя на роботі. Місцеві шепотілися, ніби сім’ю хтось наврочив і треба кликати бабусю. Але Вірі було не до того. Вона вдягнулась у чорний одяг, і сама стала наче тінь: не жила, а все більше й більше була у своєму горі. Якби не син, не відомо, щоб із нею стало.

Михайло підтримував маму, допомагав по господарству, не цурався ніякої роботи, але при цьому мріяв якнайшвидше виїхати.

– Тут не перспективне місце, – заявляв він друзям. – Я в місто збираюся.

– Дуже ти там потрібний, – сміялися хлопці.

– Ось побачите. Поїду і більше не повернуся!

Так і сталося. Закінчивши школу без трійок, Михайло вирушив підкорювати величезне місто, більше схоже на мурашник. Віра, зібрала йому з собою всі гроші, що накопичила за останній рік, поклала найкращий одяг та гостинців з городу. Як вона раділа, коли Михайло вступив до інституту, словами не описати. Тільки нікому не вихвалялася, бо переживала щоб не наврочити і на привітання лише кивала, та швидше відкланювалася.

Грошей у Віри Григорівни, як і раніше, було небагато, але вона жила за рахунок городу і висилала останні копійки синові. Михайло ж, спочатку сумував і хотів додому. А потім, поступово охолодів, про старий будинок на крайній вулиці рідного села згадував все рідше. Закінчив вуз, знайшов гарну роботу, одружився. Потім і діти пішли, свої справи, турботи. Часу поменшало, дзвонити перестав. На дзвінки матері відповідав з небажанням, повідомляючи, що зараз не до неї.

Віра Григорівна все розуміла, виправдовувала його перед сусідками, а в глибині душі чекала. І не потрібні їй були ні допомога, ні гроші, що він надсилав, аби сина побачити, та онуків.

***

День минув, тиждень. Телефон, що стояв на мереживній білій серветці, як і раніше, мовчав. А коли видавав якісь звуки, то Віра, забувши про все на світі, бігла до нього і тремтячими руками хапалася за трубку.

– Михайлику, ти?

– Віро, це Оля. Ти огірки закриватимеш? У мене банок зібралося, що не знаю, куди подіти. Можу тобі віддати.

– Буду, люба. Дякую, – тихо промовила Віра.

– Тоді заходь. Допоможу донести.

– Добре. Зараз попораю і прийду.

Закінчивши справи, Віра пов’язала на голову парадно-вихідну білу хустку і вийшла за огорожу. До дому Ольги Василівни було рукою подати. Ось вже й здався зелений паркан із намальованими на ньому ромашками. Потягнувши за ручку, вона відчинила хвіртку і ввійшла. Ольга сиділа неподалік будинку, в тіні великої яблуні і лускала насіння з соняшника.

– Сідай. Чаю хочеш, чи насіння? – Усміхнулася Ольга. – Спекотго так сьогодні, хоч на вулицю не виходь. Ну нічого, до осені рукою подати.

– Дякую, я щойно сьорбнула гаряченького.

– Ти останнім часом якась не така. Не занедужала, випадково?

– Ні все нормально…

Оля з докором подивилася на сусідку, і та, не стримавшись, розплакалася. Нікому вона ще не скаржилася. А тут, побачивши очі повні співчуття, розклеїлася, і слова самі полилися рікою.

– Мій Михайли, – схлипувала Віра. – Два роки вже не бачились.

– А що йому заважає матір провідати? Ти не переймайся, не треба!

– Справи, турботи… Як не подзвоню, завжди зайнятий. Минулого разу півроку тому говорили, і то через «не хочу». Я обіцяла собі, що зачекаю, сама нав’язуватись не стану, але подзвонила.Не стрималася.

– А він що?

– Зайнятий він, Олю… Гаразд, ти пробач, що я на тебе все це вивалила. Піду банки закочувати, та будинок у порядок приведу. У серпні ж обіцяли приїхати, з онуками побачусь.

– В серпні? – Здивувалася Ольгп. – Від літа всього тиждень залишився … Стривай, банки допоможу донести. Важко ж.

Вона розгублено подивилася на фігуру Віри і, зайшовши в сіни, витягла надвір два мішки з банками.

– Небагато?

– В самий раз. Огірків зроблю, помідорів, ще лечо Михайлик обожнює, та кабачкову ікру, – розпливлася в посмішці Віра.

– Лечо у тебе чудове, нічого не скажеш. Я пробувала за твоїм рецептом робити, але все одно не виходить.

– Хочеш, принесу?

– А є?

– З того року стоїть. Ніхто не їсть.

Ольга кивнула і замовкла. До хати дійшли, не промовивши жодного слова. А увійшовши в сіни, Віра ніби ожила, передчуваючи кропітку, але таку приємну роботу. Вона щороку старанно закочувала баночки, відбираючи найкращі овочі та трави. Варила чудове малинове та полуничне варення, з любов’ю підписуючи кожну баночку, щоб синові передати все найсвіжіше.

Тільки нікому це не було потрібно. Банки збиралися, а потім, гублячи сльози, Віра відкривала ті, що не взяли сусіди і вивалювала вміст.

Минув ще тиждень. Заготівки чекали на гостей, вишикувавшись щільними рядами. Тільки ніхто так і не приїхав, не зателефонував.

– Восени побачимося, – заспокоювала себе Віра Григорівна, дивлячись на порожню дорогу, що веде до будинку. – Михайло закінчить роботу і обов’язково приїде.

***

Того морозного зимового ранку Михайла розбудив різкий дзвінок. Неохоче він перекинувся на правий бік і взяв у руки мобільний.

– Слухаю.

– Михайло? Це Віра Василівна, сусідка твоєї мами.

– Я ж сказав їй, що передзвоню, – зітхнув Михайло.

– Віру швидка забрала.

– Що? Що ви сказали?

– До райцентру її відвезли, вночі, – з гіркотою промовила Ольга. – Я якось ранку дочекалася, щоб тобі подзвонити. Переживаю за неї, а поїхати слідом не можу. Ти, якщо не дуже зайнятий, навідай матір.

Михайло різко сів у ліжку і відчув таку важкість, кожною клітиною свого тіла.

– Я приїду, прямо зараз, – тремтячим голосом повідомив він, схоплюючись з ліжка.

– Добре. Вона буде рада, – швидко сказала Ольга і попрощалася.

***

Він дістався райцентру всього за дві години, гнав так, що зустрівся б йому на шляху патруль, було б не до жартів. Залишивши машину, біля старої двоповерхової будівлі місцевої лікарні Михайло вбіг усередину і вигукнув:

– Данилюк Віра Григорівно, тут?

– Ви що так гукаєте? – обурилася жінка у білому халаті.

– То тут? Я її син.

– Є така, є. Вночі постурила.

– Можна до неї?

– Де ви, чоловіке, чули, щоб до важких просто так пускали?

Михайло відсахнувся.

– Присядьте, – зі співчуттям сказала вона. – Зараз покличу, вам все пояснять.

– Так будь ласка…

На ватних ногах Михайло підійшов до дерев’яних сидінь і опустився на одне з них.

Мама, його рідна мама, що любила, дбала, віддавала останнє і завжди в нього вірила. У неї нікого не лишилося, крім нього. Зовсім нікого.

Перебираючи в думці останні події, Михайло раптом згадав, що обіцяв зателефонувати. І приїхати, привезти онуків. Настя та Миколка вже виросли, пішли до школи. Їм було б нудно в селі, так він вважав, хоч вони бували там лише одного разу, два роки тому. А мама берегла для них аґрус та смородину, дбайливо збирала малину, пекла ароматні булочки у печі. Але це було не те. Михайло так думав.

Він не любив село, вважав, що життя вдалося і, ставши міським, не хотів повертатися туди, де часом було так сумно. Спогади погані і хороші, відразу ж спливали в голові, опинись він там.

А мама, хотіла поговорити, чекала на увагу, виставляла на стіл заготовки, які він давно розлюбив. Ні, їздити до неї йому не хотілося, та й дзвонити не було коли. Тоді колись.

А зараз? Що буде, якщо мати… Навіть думати про це важко! Стільки років він прожив марно, роздаючи обіцянки і не виконуючи їх.

– Ви син Віри Григорівни? – раптом спитав високий, чоловік у білому халаті, зупинившись біля Михайла.

– Я! – Схопився він. – Вона…

– Вона стабільна. Вік самі розумієте.

– Можна передати їй дещо?

Михайло розстебнув куртку і швидко витяг з-за пазухи фотографію. На глянцевому папері була вся їхня родина: навпроти великого дерев’яного будинку стояла Віра Григорівна, а поряд з нею Михайло, його дружина, Оксана, та діти, Настя з Миколою. Віра посміхалася, а її очі світилися від щастя.

– Звісно. Передам, – зніяковів чоловік. Він ще довго щось говорив, невідомими термінами, а за годину увійшов до палати, де лежала Віра і простяг їй фотографію.

– Це Вам від сина.

Віра взяла до рук фото та заплакала.

– Якщо станете засмучуватися – заберу! – сказав чоловік.

– Ні ні. Я від щастя. Михайлик мій приїхав …

Того дня Михайло подався до рідного села, і увійшовши до хати, гірко заплакав. Після того як не стало сестер і батька він не пролив ні сльозинки, вважаючи себе надто дорослим для цього. А зараз , стояв біля серванту і дивлячись на чорно-білу фотографію, плакав немов хлопчик.

– Тільки дочекайся мене, мамо. Дочекайся, – шепотів він. – Я все виправлю…

А за тиждень він забрав маму до себе. З банками, старими фотографіями та речами. Оксана спочатку не дуже зраділа, але потім, змирилася, дивлячись на те, як Віра любить Настю і Миколку.

– Пробач мені, мамо, – прошепотів Михайло, одного холодного вечора.

Віра посміхнулася, обняла сина і поцілувала, як і раніше, коли він приходив до неї розмовляти, будучи веселим і безтурботним хлопчиськом.