Дві сестри сиділи на кухні. Тоня, старша, говорила Ліді:

– Ну, наробила ти Лідо. Треба так було вам з Іваном посваритися, що до розлучення дійшло. І це після стільки років спільного життя! Не знаю. Ось вже три роки минуло, а я так шкодую, що ви розлучилися.

– Ну, якщо так сталося. Що тепер робити… Значить, не було кохання, а лише привичка.

– Е, ні. Привичка, ти знаєш, теж на чомусь тримається. І головне – ви обоє цілком позитивні у всьому люди. Хто б міг подумати…

– Та, гаразд. Не заводь ти всоте цю розмову. Іван чудово живе. Зате тепер я йому не докучаю своєю чистотою, порядком і докорами щодо дрібниць. Нехай живе, як хоче.

– А звідки ти знаєш, що він там, у своїй однокімнатці чудово живе? – не витримала Тоня. – Ти ж його не питала?

– А що я повинна йому дзвонити і питати: як, мовляв, тобі там без мене? Розійшлися та розійшлися… що тепер.

– І все-таки не розумію… – промовила задумливо Тоня. – Стільки років бути разом, донька виростили, та розбігтися через побутові суперечки. Це у вас обох – криза передпенсійного віку. Точно.

– А що, спокійно дивитися на все це треба? – не витримала Ліда. – Ех, та що тобі пояснювати… Звичайно, мені часом не вистачає його. Але й одній непогано. Сама собі господиня. Ніхто не миготить перед очима.

На тому розмова сестер і закінчилася. Тоня встала, попрощалась і сказала на порозі:

– Ти, це. Не ображайся на мене. Я на все літо їду в село, сподіваюся, що ти до мене приїдеш погостювати, ти тепер пенсіонерка та вільна жінка. Мої онуки тебе люблять.

Тоня пішла, а Ліда сіла на диван у кімнаті. Вона погано почувалася останній місяць, і пішла щоб обстежитися.

У понеділок Ліда і зовсім засмутилася після обстеження. Результати огляду були невтішними. Її клали у палату на більш ретельний огляд.

“Ось тобі на, ще тільки таких проблем мені не вистачало” – подумала Ліда і почала збиратися, щоб лягти на огляд. Кіт Барсик терся об її ноги, наче відчував, що господиня їде.

– Ех, Барсик, що ж мені з тобою робити? – журилася Ліда. – Як же ти без мене… І Тоня вже з онуками в селі. Нема кому тебе годувати.

Ліда сумно подивилася на себе в дзеркало і взяла телефонну трубку. Вона набрала номер.

– Привіт, Іване. Не очікував? – Почала вона розмову з чоловіком. – Відразу кажу, що дзвоню у справі.

– Що сталося, Лідо? – спитав колишній, і Ліді здалося, що його голос був схвильований.

– Та ось занедужала я. Треба лягати на огляд. А Барсика нема з ким залишити. І квіти поливати теж треба було б. Тоня вже поїхала. Сезон. Сам знаєш. З купою онуків. Не до мене, та я навіть їй і не дзвонила, що мене кладуть на огляд.

– Що з тобою? Давай приїду, поговоримо, що привезти? – занепокоївся Іван.

– Та не треба приїжджати, я завтра доберуся сама, а ти до Барсик ходи. Адже ключі у тебе від квартири нашої є?

– Звісно. Я завтра приїду. Я за Барсиком сумую…

– За Барсиком? – Раптом запитала Ліда. – Ну добре. Корм його в холодильнику, як завжди. Знайдеш. Здзвонюватимемося. Дякую.

– За що дякую? Аби з тобою все було добре.

Ліда поклала слухавку і зітхнула. «За Барсиком він сумує…»

Вона згадала, як чоловік любив котика. Завжди носив його на плечі, давав найкращі шматочки зі своєї тарілки, за що кіт дякував хазяїну гучним мурчанням та ласкою.

Ліді чомусь стало прикро, що чоловік нічого більше не сказав їй. І подумала: «Вірно Тоня каже, я сама в нашому розлученні винна…»

Наступного дня вона поїхала. Там вона пробула майже два тижні. Весь цей час чоловік ходив годувати Барсика та стежити за квітами та квартирою. Він і до Ліди приходив, відвідати. Приносив їй гостинці, свіжий халат та рушники.

Його занепокоєння Лідою було дуже щирим, і зворушливі розповіді про Барсика викликали посмішку у Ліди.

– Ти знаєш, як він зрадів мені… – говорив Іван про Барсика. – Я аж сльози не міг стримати. Я й ночую поки що вдома, з ним. Щоб він не хвилювався без тебе.

Ліда кивала і дякувала чоловікові. Ліді ставало краше. Вона стала спокійнішою, і почала з апетитом їсти.

Лікарі відзначили її покращення та готували до виписки.

– Який дбайливий чоловік у вас. Не те, що деякі, – казала дівчинка в білому халаті, – такий приємний чоловік. Видно, що любить вас. Запитував мене, що краще вам купити, щоб швидше стало вам краще.

– Треба ж, – сказала Ліда, – так, він завжди таким був… Може й любить…

– Але ж видно. Скільки років ви разом? – цікавилася дівчина.

– Так багато, що й не пригадаю. Більше тридцяти… – посміхнулася Ліда.

Цього вечора вона чомусь згадувала свою молодість, їхню з Іваном зустріч і любов. Все життя здавалося їй кінофільмом, з швидко мінливими картинками. Так, було щастя. Було…

Непомітно Ліда заснула. За кілька днів Іван приїхав за нею, щоб доставити додому.

Вони увійшли до своєї квартири. Барсик вже зустрічав їх у коридорі нявканням.

-Що, Барсик? – обіймала кота Ліда. – Не сумував тут, дякую Івану.

Ліда увійшла на кухню і застигла. У вазі на столі стояли квіти. На плиті остигав свіжоприготовлений обід.

– Це що? – Озирнулася вона на чоловіка, – банкет з якого приводу?

– З найрадіснішого. Тобі краще. Але тобі ще напружуватися не можна. І я візьму це на контроль. І не сперечайся. В магазини ходитиму. Поки не зміцнієш.

Ліда витерла сльозу:

– Дякую, Іване… Так приємно. Я не очікувала. Думала, що ти все сердишся на мене.

Вона уткнулася йому в плече, а він, як і раніше, обійняв її і гладив по спині. Вони стояли так, наче підлітки, не в змозі розняти обійми.

Тут пролунав голос Барсика. Він просив обіду.

– Ох, давайте за стіл, – скомандував Іван, – тільки спочатку всім – мити руки.

Ліда вимила руки і покірно сіла до столу. Барсик вже сидів на табуретці Івана.

Після обіду Ліда лягла на диван. Іван підійшов до дружини і, присівши на краєчок дивана, спитав:

– Я заночую сьогодні, мало що? В своїй кімнаті.

Ліда кивнула.

– Дякую тобі, Іване, дякую…Якби не ти…

Вона не могла нічого більше говорити, і щоб не показати сльози, повернулася до стіни.

– Пішли Барсик, – Іван і котик пішли до спальні.

Весь тиждень Іван жив із Лідою. Ліда вже почувала себе здоровою. Вона господарювала у квартирі. А чоловік лише приносив свіжі продукти та через день ходив за хлібом. А ще виносив Барсика надвір прогулятися на сонечку.

Наприкінці тижня Іван за сніданком сказав:

– Я сьогодні поїду до себе. Потрібно і там подивитися, як і що.

Ліда кивнула. Їй не хотілося, щоб чоловік ішов. Вона переживала, що знову залишитись сама. Весь цей тиждень вони жили вдвох душа в душу. В поведінці Ліди багато що змінилося. Вона з повагою почала ставитися до Івана, оцінила його допомогу. Їй з ним було спокійно, як ніколи.

Коли Іван пішов, Ліда раптом подумала, що він більше ніколи не повернеться, що вона навіть до ладу не висловила йому подяки за підтримку і допомогу, за співчуття, яке саме під час недуги Ліди було їй так необхідне.

У квартирі стало тихо. Ліда перемила посуд, увімкнула телевізор і сіла в’язати. Барсик примостився біля її ніг.

– Ось і залишилися ми з тобою знову одні, – зітхнула Ліда. – Що вдієш. Аби здоровою бути. Ці недуги і неприємно, і важко.

Вона погладила Барсика і заплакала. Сльози лилися в неї теплими струмками по щоках, і довелося вставати і мити обличчя холодною водою, щоб заспокоїтися.

Наступного ранку Ліда прокинулася від шурхіт на кухні. Спочатку вона подумала, що Барсик наробив шкоди – лазить по столу. Але, піднявши голову, побачила, що Іван готує сніданок.

– Ти? Так тихо прийшов, я навіть не чула… – здивувалася Ліда.

Вона пройшла на кухню та сіла за стіл. Іван мовчки накладав їй омлет. І посміхався.

– Ти гарніша з кожним днем, – нарешті сказав він.

– Так догляд який за мною, як за королевою… – відповіла Ліда, – виявляється, ти чудово готуєш.

– Навчився за ці три роки. Я кмітливий.

Тут Ліда помітила, що у коридорі стоїть валіза. Іван, перехопивши її погляд, пояснив:

– Нам треба пожити разом. Розумієш?

Ліда запитливо подивилася на нього.

– Нам треба бути разом, – уточнив Іван. – Ми з тобою поквапилися, Лідочко. Це навіть Барсику зрозуміло. І ми маємо це довести. Я привіз свої речі.

Він підвівся і підійшов до Ліди. Взявши її руки, він поцілував долоні і сказав:

– Ми вже не молоді. Починаємо старіти, нездужати. Давай триматися разом. Так буде легше. І краще нам усім.

– І Тані? – Запитала Ліда.

– І донька тільки рада буде.

– І сестра моя Тоня теж… – усміхнулася Ліда.

Вони сіли пити чай і дивилися один на одного лагідно та ніжно.

– Ех, Іване, що ж ми з тобою наробили… – прошепотіла Ліда, тримаючи його за руку.

– А що, власне, сталося? Ну, пожили порізно три роки. Головне – тепер разом. Як раніше. Так краще… Дружина моя.

Ліда кивнула і підійшла до раковини, але Іван відсунув її.

– Давай я. А ти йди дзвони. І Тані, і Тоні своїй. Дзвони. Клич усіх у гості. За тиждень річниця нашого весілля. Пам’ятаєш?