Одного разу я пішла до друзів в гості, і там познайомилася з Богданом, ми сподобалися одне одному і стали зустрічатися. Нас захопили настільки сильні почуття, що вже через місяць Богдан зробив мені пропозицію і я погодилася.

Це був мій другий шлюб, я вийшла заміж за Богдана у віці 30 років. Раніше я вже була одружена, але шлюб видався зовсім невдалим і з колишнім ми розійшлися вже через рік. Спільних дітей у нас не було, тож нас більше нічого не пов’язувало і ми легко розбіглися кожен по своїх стежинах.

Богдан теж був розлученим, і я знала, що у нього в першому шлюбі є донька, яка після розлучення батьків залишилася жити з мамою.

Чоловік цікавився, чи я не буду проти, що він досить часто ходить на зустрічі з дочкою і я сказала, що навіть підтримую те, що батько після розлучення продовжує підтримувати спілкування з рідною дитиною. З часом я також з нею познайомилася, але, якщо чесно, спілкуватися з донькою чоловіка мені було складно.

Дівчинці тринадцять років, тому можна зрозуміти, що саме в цьому віці діти дуже емоційні. Кожне моє слово вона сприймала в штики, тому я вже і не знала, про що мені взагалі з нею говорити.

На вихідні вона інколи залишалася у нас ночувати, але йшла гуляти з друзями, і поверталася надто пізно, чим змушувала нас з чоловіком хвилюватися. А на мої зауваження Оленка, як завжди, реагувала дуже гостро.

– Ми з мамою домовлялися, що я можу гуляти стільки, скільки захочу! – байдуже відповіла мені дівчина.

– Ти зараз не вдома у мами, а у нас, тож сьогодні ти маєш жити за нашими правилами, — продовжувала я пояснювати Оленці. А вона і не думала мене слухати, натомість назвала занудою.

– Я в житті не бачила таких нудних жінок, яка тобі взагалі справа, до якої години гуляє чужа дитина? На місці мого батька я б уже давно тебе покинула!

В той день, коли я їй заборонила виходити на вулицю пізно вночі, Оленка образилася на мене ще сильніше, тому я розуміла, що наше спілкування налагодиться не скоро.

В цій ситуації мене тішило тільки одне, що ми з нею рідко бачимося. Та раділа я занадто швидко, бо одного разу чоловік прийшов додому і повідомив, що має до мене серйозну розмову. Його колишня дружина вирішила їхати за кордон, а доньку залишити на цей час з батьком, і чоловік сказав, що тепер якийсь час Оленка житиме з нами.

Я запитала, чому дитина не їде з мамою, а Богдан відповів, що спочатку колишній дружині треба самій наміститися на новому місці, та й Оленці доведеться покинути школу, а вона вже скоро піде у восьмий клас і навчання для неї надто важливе.

Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. Я просто не уявляла собі, як ми будемо жити під одним дахом, якщо вона мене просто не слухає.

– Богдане, мені здається, що ти спочатку повинен був зі мною все обговорити, а не приймати таке спонтанне рішення і повідомити мене в самому кінці. Як ти взагалі уявляєш, що вона переїде до нас додому? Хто за нею доглядатиме? Ми ж працюємо цілодобово, а приходимо додому надвечір, мало що вона може наробити за нашої відсутності!

Чоловіка мої слова дуже засмутили:

– Я думав, що ти мене зрозумієш і підтримаєш, – розчаровано сказав він, опустивши очі.

В ту ніч я не спала, міркувала, як все зробити, щоб було правильно. А вранці я повідомила своєму чоловіку, що я не проти, щоб Оленка жила з нами.

Треба сказати, що перший час нам всім було дуже важко, але я намагалася знайти підхід до дитини – готувала ті страви, які їй подобаються, питала, як у неї справи, ходила разом з нею по магазинах. За пів року ми вже стали справжніми подругами, Оленка мені повністю довіряла і не причиняла жодних проблем.

Через рік, як ми і домовлялися, дівчинка переїхала до своєї мами за кордон. Я за нею неабияк сумую, адже за той час, поки вона жила у нас, ми дуже зблизилися. Зараз ми з чоловіком чекаємо спільну дитину, і велика заслуга в цьому Оленки, яка навчила нас бути справжніми батьками.

Джерело