Пролунав дзвінок у двері. Відкриваю, чи стоїть дівчина. З пузом.

– Здрастуйте, я до Андрія. Мене батько з дому вигнав, коли дізнався, що ваrітна. Ось я й прийшла до Андрія, сподіваючись, що, дізнавшись про свого малюка, він не прожене мене, – затараторила вона, ніби заготовлену мову.

– І чим ти думала, коли в ліжко до одруженого чоловіка залізла? – я мало не задихнулася від обурення.

З чоловіком та нашим сином, у вузькому сімейному колі, ми два місяці тому відзначили наше з Андрієм срібне весілля. А він собі вирішив молодуху завести?

У голові не вкладається! З роботи приходить вчасно, на дачу їздимо разом, з онуками теж нянькаємося разом. Коли тільки встиг, гад?!

– Як одружений?

Чому одружений? Він мені про дружину нічого не розповідав, – промимрила дівчина.

– Ти мені тут овечку з себе не будуй! Миттю волосся повідсмикую!

– Вибухнула я і зачинивши двері пішла на кухню. Пити корвалол. “Зрад ник! Не пробачу! Тільки заявись додому!..”, накручувала сама себе в очікуванні чоловіка з роботи. А потім уnала на стілець і заревіла білугою.

Вхідні двері відчинилися, як завжди, о сьомій п’ятнадцять.

– Зінуля, а що за дівчина плаче у нас на майданчику… Опа- на! А в тебе очі чомусь червоні?! Що трапилося?!

– Гад! Сволота! Зрад ник! Заліз під спідницю до молодої, а тепер прикидаєшся?

Андрій стояв, роззявивши рота.

– Ти це про що? Чи можеш по-людськи, без криків пояснити? І тут я заплющила очі і розплющила рота. Пригадала всі образи.

Навіть те, що він назвав сина Олександром, а не Павлом, як я хотіла.

– Так, здається, я починаю розуміти, – сказав чоловік і пішов до дверей. Повернувся із ваrітною дівчиною.

– Дівчино, скажіть , будь ласка, ви до кого прийшли?

– До Андрія Максимова. Пробачте мені, будь ласка, – тихо промовила дівчина.

– А моє прізвище як?

– Запитав він у мене.

– Самохін, – сказала я і до мене дійшла вся абсурдність моїх звинувачень.

– Максимов живе поверхом вище. Ось він не одружений, – сказав чоловік дівчині, і вона пішла. Чоловік тиждень вдавав, що образився на мене…

КІНЕЦЬ.