Минулого року познайомилася із цікавим чоловіком. Проявив він себе дуже позитивно. Наші відносини почали стрімко розвиватися. І настав момент, коли ми почали жити разом.

Але в кожній бочці меду є своя ложка дьогтю. Так і тут. У чоловіка двоє дітей, яких він виховує самостійно. Молодшому синові 4 роки, а старшому 6 років.

Перший тиждень пройшов спокійно. Хоча може я просто не помічала катастрофи, що насувається, через біганину і переїзд.

Діти стали зводити мене з розуму. Кожен наступний день був гіршим за попередній. Вони демонстративно не їли їжу, яку готувала я, робили все всупереч усім моїм проханням.

А переповнило кухоль мого терпіння остання подія. Вони ножицями порізали спідницю, в якій я ходила на роботу.

Як змінний одяг у мене були штани, які на той момент перебували у пранні. Довелося пропустити робочий день.

Я отримала догану від начальства, а чоловік навіть не посварив своїх дітей за такий вчинок.

Ми того дня дуже посварилися з чоловіком. Я зібрала речі та повернулася до своєї квартири.

З того часу більше не спілкувалися.

Я думала, що зможу порозумітися з дітьми, але помилялася. Це просто вище за мої сили. Не змогла. Не захотіла “змогти”. Я дивилася на дітей і відчувала, що вони ненавидять мене.

Більше не зустрічатимуся з чоловіками, які мають дітей. Не хочеться наступати на одні й ті граблі двічі.

КІНЕЦЬ.