– Вітя, я ж тобі сказала, піди в магазин і список, навіть,  дала, а ти що купив? – сказала Надя до чоловіка.

– Я купив те, що хочу, решта – твої обов’язки, – відповів Віктор.

Він дивився на неї глибокими карими очима і білозубо посміхався.

Надя зітхнула, пов’язала фартух і пішла на кухню.

З Віктором вона познайомилася випадково, і він майже одразу переїхав до неї. Надя довго не вірила такому щастю. Молодий, привабливий, працює. І молодше за неї на 7 років. Йому 27, їй майже 35. І в неї є донька Віра.

Про справжні причини такого поспішного переїзду хлопця до неї вона намагалася не думати. Вони взагалі не торкалася цієї теми. Обидва старанно вдавали, що їм добре разом. А ночами було справді добре.

– Подруга, розквітла, поділися секретом, – заздрила їй Марина.

Але коли вона побачила Віктора, то зробила свої висновки і відразу запропонувала Наді вигнати нахлібника.

А Віктор справді фактично виявився нахлібником. Грошей на господарство та харчування він давав суворо 2 тисячі на місяць. Сам же вдома сидів в інтернеті та дивився телевізор. Іноді повертався пізно, іноді не ночував. Надя вела все господарство, готувала, прибирала, прала, займалася з донькою, а ще й працювала.

Чоловік залишив її вагітну. Їй довелося виживати і тепер, згадуючи ті часи, вона раділа тому, що є.

Віру Віктор ігнорував.

– Не плутайся під ногами, – єдине, що казав він їй.

Зі своїми батьками, з якими хлопець жив раніше, він її не знайомив. А на несміливе прохання Наді з’їздити до її матері в область відповів категоричною відмовою.

– Мені твоєї дочки вистачає. Я поки що не готовий.

Вона мила посуд на кухні, дивилася на порожню коробку з-під піци. Віктор все з’їв сам, їй і клаптика не залишив. Навернулися сльози. Згадалося багато їх спільного життя.

– Вітя, Вірі потрібне інше харчування. Купив би йогуртів, може знову в магазин сходиш? – нервово почала Надя.

Віра, взявши яблуко, пішла до своєї кімнати. Вона не вередувала, дорослим не докучала.

«Ідеальна дитина», – заздрісно зітхали знайомі і відразу розповідали про своїх вередливих діток. Надя дедалі частіше думала про це. Адже дівчинка шести років має, напевно, вередувати. Це нормально. А Надя була надто спокійна.

– Ти мені сцени влаштовуєш? – Прийшов на кухню сказав Віктор. – Ми начебто домовилися, щоби без істерик? – Він насторожено дивився на Надю.

– Які сцени? Ти мені даєш десять дві тисячі на місяць. Купив собі піцу, мені не залишив жодного шматочка. Міг би дитині щось купити.

– Це твоя дочка. До чого тут я?

– Як це? Але ти тут живеш вже рік… – Надя відчула грудку в горлі.

– Якщо їй треба, то й купуй. Вибач, але утримувати чужу дитину я не збираюся. Спочатку йогурти, а що далі? Одяг, планшети і таке інше? Вона мені хтось? Їй батько рідний не допомагає, сама казала, залишив тебе. Ні аліментів, нічого. А тут такий добрий дядько знайшовся? Може, ти ще скажеш мене «татом» називати? Нам із тобою добре і мені цього достатньо.

– Вітя ти зараз серйозно? – вона відчула, що сили залишили її.

– Надя, ти вже не молода, тобі треба життя своє влаштовувати. У тебе мама в області, у неї свій будинок, ось і віддай їй Віру.

– Віддати? Та ти при своєму розумі? Як кошеня? Ти тут живеш і повинен брати відповідальність.

– Повинен? Та я нічого тобі не винен! Від кого народжувала, тому вимоги й висувати! Говорили мені хлопці, не зв’язуйся. Подивися на себе! Розведенна не першої свіжості, з причепом. Такі нікому не потрібні, повинна сама розуміти. Радуйся, що я живу з тобою! Що ти так дивишся на мене? Молодих повно! Пальцем клацну, прибіжать, бо вас повно, а чоловіків мало. І ми у будь-якому віці знайдемо собі пару. А ти добре подумай.

Другого дня Надя не пішла на роботу. Відвела доньку до садка. Сиділа на кухні і думала, а потім зібрала речі Віктора у дві сумки та виставила їх у коридор. Досить, награлася, треба про себе подумати. Та й донька не має все це бачити.

Віктор тільки хмикнув, взяв сумки та пішов. Рік разом жили.

Надя сиділа за столом. Донька дивилася мультики. Було тихо. Надя ледве стримувалась, щоб не заплакати. І тут пролунав дзвінок у двері.

Вітя? Невже повернувся, мій любий.

На порозі стояв незнайомий чоловік у тапочках та тренувальному костюмі.

– Пані, ви нас заливаєте.

Надя кинулась на кухню. Справді, у шафці під раковиною стояла калюжа.

– Я не знаю, що робити, вже пізно, кого я зараз знайду.

Чоловік невдоволено глянув на неї.

– Ох вже ця молодь. А чоловік де?

– Пішов, – схлипнула Надя.

– Зараз схожу по інструмент і все зроблю.

Андрій швидко впорався. Від чаю відмовився, тільки знову невдоволено глянув на неї.

– Не знаю, як вам віддячити. Завтра пиріг спечу, можна вам принести?

– Можна.

Двері їй відкрив худенький хлопець років десяти.

– Дідусь вдома? Поклич.

Хлопчик здивовано глянув на неї.

– Тату, тут якась тітка.

– Надю, заходь. – Назустріч їй вийшов цікавий молодий чоловік. Надя ахнула, вчора він їй здався дідом.

– Доньку що не взяла із собою?

– Зараз повернуся, – пролепетала Надя і позадкувала.

Вдома вона швидко переодяглася та підфарбувалася

У сусіда був накритий стіл.

– Пригощайтесь. Олежик, доглядай за гостями.

Надя здивувалася частуваннями. На столі були голубці, салати, нарізка.

– Це ваша дружина готувала?

– Бабуся, – серйозно відповів Олежик.

– Так, бабуся нас балує. Олежик  улюблений онук. Та він і сам все вже вміє, самостійний, уже десять років. І котлети розігріє, і салат приготує. Вдома все робить, коли я на роботі. І уроки встигає.

– Дружина, мабуть, відпочиває? З таким чоловіком та сином? – запитала Надя.

– Немає дружини. Занедужала, і одразу згасла. Молода була, Олегу лише 7 років було, – помовчавши, відповів Андрій.

– Зустріните ще своє щастя, – навіщось сказала вона.

– Навряд чи. Дівчатам красені з грошима потрібні. А нам і так добре. Звикли вже. Людина до всього звикає навіть до самотності, а нас двоє.

– І нас двоє, – ляпнула Надя і почервоніла.

Їй було добре у цьому будинку. Давно вона не почувала себе так спокійно.

– Ви ще молода, та ще й красуня така. Знайдете свою пару.

Вдома Надя лежала на дивані «з-під Віктора». Про нього вона не згадувала. Андрій, ось це справжня людина, з такою можна створити сім’ю. І квартири у них поряд. Віктора Надя занесла у чорний список у телефоні та промріяла всю ніч.

Потрібно, щоб чоловік нас обох любив, захищав, оберігав, дбав! І чому дитина – це причіп? Це маленька найулюбленіша людина.

За тиждень, виходячи з Вірою з магазину з пакетами, Надя почула своє ім’я. То був Андрій.

– Привіт, сусідки. Допомогти? Я на машині.

Там вже сидів Олежик.

Він одразу почав розповідати, як вони їздили з бабусею на дачу, пекли картоплю на багатті.

– Я теж так хочу, – раптом захникала Віра.

Надя здивовано глянула на неї. Улюблена донечка оживала на очах. Вони сиділи з Олежиком на задньому сидінні і щось жваво обговорювали.

– А що, Надя, поїхали у вихідні на шашлики?

Надя та Андрій одружилися.

– Нарешті відчула себе коханою. Знайшла родину по сусідству. Адже вони тут жили вже три роки.

– Давно треба було Віктора вигнати, – усміхалася чомусь вона своїй подружці Марині.

– Віктора, а хто це? Що це ти, подруго, так розцвіла? – дивувалася Марина.