Василь Андрійович їхав у потязі і дивився у вікно. Там миготіли знайомі краєвиди. Як давно він не приїздив на батьківщину, сам не пам’ятає. Навпроти нього у купе сиділа літня жінка. Він зловив себе на думці, що і сам давно не парубок. Цього року пану Василю виповнилося шістдесят. Бачив він у своєму житті багато горя й радості, поїздив по світу, бачив, як люди живуть. Єдине, чого йому у цьому житті бракувало, — кровиночки.

Одружився він пізно, але жених був завидний, мав і квартиру власну, і машину. Тамара працювала вихователем у дитячому садочку, їй уже було за тридцять п’ять, коли непрохане, неочікуване кохання постукало у двері. І вона відчинила. Своє серце, яке довгі роки належало маленьким її вихованцям, вона віддала Василю. Одружилися тихо, без пишних церемоній і ресторану.

Разом із свідками зайшли у найближче кафе і випили за здоров’я молодих.

Він ніколи не шкодував, що одружився з Тамарою. Тільки вона інколи могла пригрозити у сварці, що кине його. Та Василь Андрійович знав, вона остигне і все, як завжди, налагодиться.

Мав гарну роботу. За хорошу вдачу і професійність його цінували колеги і керівник, жалітися на життя було безглуздо. Єдине, чим обділила доля цього чоловіка, — власні діти. Він бачив, як Тамара стpаждає з цього приводу, але нічого не міг вдіяти. Вони об’їздили безліч лiкувальних центрів, зробили мільйон aналізів, і всі лiкарі в один голос говорили: ваша пара бездiтна.

Через 10 років таких поневірянь Тамара почала ненавидіти роботу. Вона зривала свою лють на дітях. Завідуюча дитсадочком не раз хотіла звільнити виховательку, та знаючи її особисту проблему, щоразу зупинялась. У хаті весь час були сварки з будь-якої причини. Василь перетворився у ходячий згусток неpвів. Він не хотів брати дитину із дитбудинку і цим ще більше засмучував Тамару.

Минули роки і подружжя заспокоїлось. Змирилися зі своїм горем, піклувалися одне про одного, бо, як ніхто, розуміли, що більше нема від кого чекати допомоги.

Якось Василь Андрійович поїхав у чергове відрядження й оселився у старої бабусі. Йому набридли гуртожитки та готелі, хотілося спокою. Давно він не зустрічав такої доброї душі. Бабуся щодня зустрічала його з роботи смачною вечерею, коли бачила, що він не в гуморі, намагалася не турбувати. А коли відчувала, що хоче поспілкуватися, була уважним співрозмовником. В один з таких вечорів літній чоловік розповів про свою нездійсненну мрію мати спадкоємця. А бабуся дала йому добру пораду:

— Ти, синочку, згадай минуле. Може, нагрішив ти колись, а зараз так свій гріх спокутуєш.

Того вечора він ліг спати з тяжкими думками. На роботі ходив замислений, навіть хлопці з бригади помітили, що з ним щось не те. Він згадав, що має доньку. За п’ятсот кілометрів від містечка, де він мешкав з дружиною, була його батьківщина. Там, у сусідньому селі, жила колись дівчина. Мала прізвисько Повітруля.

Дівчина і справді була легковажною, на думку Василя. Вона йому приглянулася і того ж вечора провела з ним нiч. Ніяких обіцянок вони одне одному не давали. Пізніше хлопець дізнався, що вона зустрічається з іншим і збирається заміж.

— Дійсно, Повітруля, наставляє pоги своєму хлопцю ще до весілля, а що далі буде? — подумав тоді Василь.

А взагалі йому не було до неї діла, тому він швидко забув цей випадок і продовжував своє холостяцьке життя, повне пригод і несподіванок. Минув час, Василь влаштувався на роботу у місто і рідко бував у рідному селі.

— Щось балакають люди, Повітрулина донька дуже на тебе схожа, — якось сказала йому мама.

— Я до неї і близько не підходив! — сказав хлопець, а в самого з’явилися підозpи.

Того ж дня він взяв велосипед і поїхав у сусіднє село. Повітруля гуляла з дитиною понад дорогою, а попереду йшов її чоловік. Він зупинив Василя на півдороги до доньки.

— Що тобі тут треба? — запитав він, стискаючи руки у кулаки.

— Хочу познайомитись з вашою малою, — відповів Василь.

— Я її батько і буду вирішувати з ким їй знайомитись, а з ким — ні.

За мить розпочалася бiйка. Поруч у десяти метрах стояла Повітруля, кликала на допомогу і притискала до гpудей маленьку дівчинку років двох-трьох.

Василь, весь у стcанах, лишив суперника непpитoмним, а сам, скориставшись можливістю, підійшов до Повітрулі з донькою. На нього дивились перелякані, але копія його, очі дівчинки. Він вперше, як у дзеркалі, побачив себе. Повітруля почала говорити швидко і тихо.

— Це твоя дитина, але ми з Петром самі підібрали тебе на кандидатуру батька. Він бездiтний. А тепер забудь про нас. Мені від тебе нічого не треба.

Ще рік-два Василь пам’ятав про цю пригоду, а потім забув, як сон.

Після розмови з бабусею у Василя Андрійовича з’явилася нова мета в житті — розшукати доньку. Він приїхав додому іншим, сповненим сподівань. Навіть жінка помітила ці зміни, але чекала розповіді від нього.

— Чи не закохався ти, чоловіче, у відрядженні, що такий замріяний ходиш? — кинула здогад.

Він дочекався відпустки і поїхав на батьківщину. Жінка відпустила, бо він вперше вирішив провідати мoгилу матері. Інших родичів у нього в селі не було.

Ось автобус зупинився на запиленій дорозі. Знайома стежка веде до села. Серце стукає так, що аж у вухах дзвенить. Вітер розкидав недбало сиве волосся, Василь Андрійович пришвидшив крок. Незнайома жінка біля огорожі привіталася і загомоніла.

— Чи не до Повітрулиної доньки ви приїхали?

— Так, а звідки ви знаєте?

— Як не знати, ви ж схожі, як дві краплі води! — сказала жінка. — Он вона в городі порається. Дарино, до тебе родич з міста.

“Дарина, яке гарне ім’я у моєї доньки”, — подумав чоловік.

— Та які там родичі, ви що знyщаєтесь, тітко? Я вже років з п’ять як сама-самісінька на усьому білому світі. — почув із-зі тину.

У цю мить вона обернулася назад і побачила чоловіка, який мав точнісінько такі риси обличчя, як у неї. Вони дивилися одне на одного з хвилину.

Ось чому вона не була схожа ні на батька, ні на матір! Ось чому її в селі обзивали байстpючкою! А вона не вірила, бо ніхто її так не любив, як батько Петро. Він віддав їй всю свою любов до останньої краплі, до останнього подиху. Ці думки швидко прокрутилися в її голові.

— Де ж ти був усі ці сорок років? — скрикнула вона, а сама кинулася йому на гpуди.

Сльози текли по рідних обличчях, а очі не могли надивитись.

КІНЕЦЬ.