Я зараз з двома своїми дітьми в Нідерландах. Ні, я тут не на відпочинку, не на заробітках, а через спокій дітей, адже вдома мені з ними зараз сидіти не хочеться, зі зрозумілих причин.

Ми живемо в Запоріжжі, а у нас там дуже неспокійно давно. Я вже багато разів збирала речі і намагалася додому повернутися, адже не знаю, як інші українці за кордоном, та мені, особисто, дуже важко на чужині.

Та, на жаль, якраз в такі моменти з дому приходили новини сумні, як і з України загалом, тому мене це завжди зупиняло, я не могла просто взяти та залишити все і поїхати туди з дітьми, адже саме заради них я зараз живу тут, за кордоном.

Наші жінки з дітьми зараз розкидані по світу, деяким людям ще важче, тому ні, я зовсім не скаржуся, адже я тут ще добре влаштувалася, якщо так можна сказати, коли ти не на рідній землі.

Я тут з синами в готелі живу, вже досить таки давно, нас годують, якщо не брати моральні аспекти, то нам тут добре, дякую цій країні за допомогу. Але відчуття домашнього затишку немає, я тут не можу собі приготувати, що хочу, адже у нас кухні немає, в кімнаті маю лише мікрохвильову і чайник, та й все, навіть холодильника немає, та й не дозволяють в готельному номері тримати багато речей, а тим паче техніку побутову, я ледь випросила це.

Роботи, як такої у мене немає, я отримую виплати соціальні, так, як молодший ходить в садочок син, а старший у школу. Та в першій половині дня я маю на дві години прибирання в канцелярії місцевій, ходжу туди тричі на тиждень. Роботою це важко назвати, але копійку якусь маю додаткову для дітей.

Мову так не вивчила досі, якось немає бажання до неї, адже залишатися тут не планую, планую додому якнайшвидше повернутися. Та й з місцевими я, особливо, не спілкуюся, спілкуюся з жінками в готелі, такими ж, як і я. Якби не ці люди, то важко було б мені, навіть заговорити було б ні до кого.

Вдома мама залишилася в Запоріжжі, з нею брат мій з невісткою живуть, в квартирі її. Поки я тут за кордоном, то в моїй квартирі сестра моя двоюрідна живе з сім’єю, грошей в них я не беру, й так добре, що за житлом хтось наглядає, лише за комунальні платять вони.

А тут брат мені зателефонував нещодавно, каже, що у мами характер поганий на старості став, важко їм з нею живеться, невістка від докорів її сумує постійно, плаче, адже мама ніколи не любила її. А зараз, то й зовсім догодити їй важко, мовляв, в її квартирі живуть, то й доглядати її мають і робити для неї все.

Мама моя завжди мала характер важкий, я це й сама добре знаю, тому невістку свою шкодувала, я ніколи не заздрила їй, адже сама не знаю, як би я з такою свекрухою зжилася. У мене квартира своя, ще після розлучення від чоловіка дісталася, тому я раділа, що живу окремо від мами.

В брата власного житла немає, в невістки також, тому вони й живуть з мамою в її трикімнатній квартирі. Я невістці співчувала, вона у нас дуже хороша людина, з нею братові пощастило. Я знала, що їм з мамою важко живеться давно, але зробити нічого не могла, наша мама невиправна, вона людина дуже важка.

Та їй зараз вже 70 років, тому з роками характер лише гірший став. Мій брат з дружиною довго не мали дітей, а нещодавно дізналися, що скоро в них буде первісток. Тому брат хоче, орендувати окреме житло і з’їхати від мами, мовляв дружині спокій потрібен, а мама його не дає. Просить, щоб я поверталася – він зробив, все що міг.

Мені дуже шкода брата, я розумію його, але коли вони з дружиною підуть жити окремо, то мені доведеться повернутися в Україну і жити вдома, адже за мамою доглядати потрібно. Та я не хотіла поки везти туди дітей, планувала, старший син закінчить тут школу, влітку спокійніше стане і ми повернемося.

Що робити зараз не знаю. Як мені бути? Я ж не залишу маму саму на старості років, хоч би яка вона не була. Але яке рішення буде вірним? Кого обрати – маму чи дітей?

Джерело