Я з багатодітної сім’ї і тому не маю дітей. Заміж я вийшла пізно, все шукала людину, якій теж не потрібні діти. Моє злиденне дитинство зробило щеплення назавжди від материнського інстинкту.

Мої батьки — віруючі та вважали, що дітей має бути стільки, скільки Бог дає. Ну і він дав сімох, я була четвертою.

Ми жили у селі, тож не скажу, що голодували, але для цього працювали без вихідних. І город великий, і птахb, дві корови, щоб усім вистачило їжі.

Але у що ми були одягнені, навіть згадувати не хочеться. Досі не можу забути, як мені на випускний вечір не було в чому йти.

Подругам батьки купили або пошили нові сукні, а в мене навіть пристойної старої не знайшлося. Сусідка дала своє, яке було трохи завелике, тому що вона була старша за мене, але я була рада і цьому.

Після цього я дала собі слово вивчитися, щоб добре заробляти і ніколи не мати дітей, а жити собі. Коли навчалася у технікумі, то половину стипендії віддавала батькам. Відмовляла собі у всьому.

Але я досягла свого. На сьогоднішній день у мене дві вищі освіти, робота в дуже престижній компанії, я багато подорожую. Веду здоровий спосіб життя, регулярно відвідую косметолога та тренажерний зал. Живу, бо так мріяла у дитинстві.

Відсутність своїх дітей мені компенсують племінники, яких у мене вже шестеро. Коли мені хочеться з ними поспілкуватися, я їду на тиждень до них у гості, і мені цього цілком вистачає.

Допомагаю своїм братам та сестрам матеріально, купую багато речей для їхніх дітей. Родичі «мою поведінку» не схвалюють, кажуть, що хоч одна дитина має бути.

А я не можу зрозуміти, хто кому винен. Наша сім’я і так перевиконала план у цьому, а я хочу жити саме так і про старість не думаю.

Не всім батькам на старості діти стали опорою, швидше навпаки. То чи варто було присвятити своє життя дітям, чи жити тільки для них?

КІНЕЦЬ.