Моя сестра хвора і потребує допомоги, але я їй навіть не відповідаю і не почуваюся винною. Деякі вчинки не можна пробачити. Десять років тому моє життя набуло несподіваного оберту.

Я ніколи не хотіла зла своїй сестрі, ні тоді, ні зараз. Двадцять п’ять років тому тяжке становище нашої сім’ї змусило мене поїхати працювати за кордон.

Я вирушила в Італію до своєї тітки. Але почнемо все спочатку. Після того, як я закінчила школу, здоров’я мого батька погіршилося.

Оскільки моя сестра була ще маленькою, а сім’я відчувала фінансову потребу, я не мала іншого вибору, окрім як продовжувати працювати в Італії, відправляючи гроші додому.

Спочатку я відправляла заробіток батькові. Після його смерті мама відмовляла мене від повернення, радячи будувати життя там.

Протягом десяти років я надсилала гроші додому, відкладаючи на квартиру в столиці.

Коли я нарешті вирішила повернутися, плануючи вчитися та працювати у столиці, моя мати відреагувала несподівано.

Вона наполягала на тому, що моє місце в Італії, і повідомила, що квартира, на яку я збирала гроші, тепер зайнята моєю сестрою та її сім’єю.

Я була неприємно здивована та скривджена. Минуло десять років, а я все ще за кордоном, тепер уже громадянка Італії, заміжня, і ми маємо доньку.

Я не підтримую жодних контактів із сім’єю до недавнього часу, коли дізналася, що моя сестра захворіла і продала квартиру, щоб жити з нашою матір’ю.

Незважаючи на те, що вона простягала мені руку допомоги, я вирішила не відповідати. Я вважаю, що деякі вчинки не можна пробачити.

Хіба це не так?