Ми з чоловіком Анатолієм разом вже понад 25 років. Пройшли багато, але зберегли любов і повагу один до одного. Ми маємо сина Сашка, йому вже 22 роки. І ось з’явилася в його житті красуня Люся.

Квартира у нас двокімнатна. Але кімната Сашка все частіше пустувала. Він увесь час десь гуляв зі своєю коханою.

А тут, як грім серед ясного неба. Приходить Саша до мене і каже:

– Мамо, Люся чекає дитину. Я її люблю, тому ми будемо жити разом.

– Як дитинку чекає? Ти ж ще інститут не закінчив? А диплом? А самій Люсі ще вчитися три роки! – сплеснула я руками.

– Люся кине інститут, удома сидітиме з малюком. А я закінчу і працювати піду, – діловито сказав Сашко.

Поділилася я новиною з чоловіком, він теж засмутився. Зібрали сімейну раду, почали випитувати, що та як у молодих.
І тут син нас знову приголомшив:
– Ми жити будемо з вами!

Невістка виявилася невихованою дівчиною. Вона просто залазила в холодильник і безцеремонно з’їдала звідти все, що не прибито. Залишила я тарілку супу для чоловіка, який із роботи повинен прийти – немає супу. Є ковбаса – немає ковбаси, навіть шматочка на вечерю не залишається.

А Люся себе по животу гладить та примовляє, що дитині ковбаса і суп важливіше. Та скільки ж у неї влазить?

Варила я якось розсольник. Прийшла невістка на кухню і ніс верне. Не подобається їй такий запах. Заберіть каструлю, каже.

– Куди ж мені її прибрати, гарячу? – Здивовано запитала я.

– Куди хочете, туди й забирайте. Тільки щоб її в хаті не було. Нудить мене від цього запаху! – відповіла молода хамка.

Ох, як всипала б їй по-материнськи по одному місцю за таку поведінку! Але що вдієш, дитину чекає вона. І я слухняно викинула весь вміст каструлі. А ввечері чоловік приходить голодний. Супу немає. Думала зробити йому хоча б бутерброди, але з’їла наша красуня і сир, і шинку.

Не витримала я, зайшла до Сашка кімнати та накричала на Люську. А та схопилася й руки в боки:

– Як вам не соромно на жінку в положені кричати? І шматком мене дорікати? Це все для дитини!

– У цьому будинку, між іншим, ще мешкають інші люди. І їм теж треба їсти! – обурювалася я.

– Інші люди й потерпіти можуть! А я ні. І взагалі – йдіть з нашої кімнати! – і Люся, скориставшись моїм ступором, виштовхнула мене з кімнати.

Ось так справи! Від обурення я навіть не встигла відреагувати на зухвалість належним чином. Вирішила я з Сашком поговорити. Він вислухав мене, насупився і сказав:

– Мамо, як ти можеш! Невже тобі шкода шматочка сиру для матері твого онука чи онуки?

Намагалася я синові пояснити, що його наречена знахабніла, але зрозуміла, що марно. Поскаржилася чоловікові. Він подумав і запропонував літні місяці пожити на дачі. Тяжкий період у вагітної мине, і ми повернемося.

Не хотілося мені поступатися хамці, яка нехай і носить мого онука, але довелося. Ми купили продуктів молодим на три місяці. Син якраз захистив диплом і міг вже підробляти. Не пропадуть.

Три місяці на дачі – яка краса. Але у вересні довелося повернутися, бо похолодало. Приїхали ми з огірками-помідорами та компотами із садових ягід. Постукали у двері – тиша. Стали відкривати своїм ключем – а от ніяк. І так, і так не виходить.

– Та тут замок інший! – приголомшив мене чоловік.

Так і виявилося, що у дверях був поміняний замок. Зателефонували ми до сина, але він довго не відповідав. Так і чекали ми кілька годин у під’їзді з банками та овочами з городу.

Анатолій не витримав та зателефонував майстрам, які вставляють замки. Фахівець приїхав швидко, демонтував замок, вставив новий та віддав нам комплект ключів.

Що ми побачили у квартирі, потрясло нас до глибини душі. На підлозі валялися фантики від цукерок, пакети для сміття були переповнені. Гора немитого посуду не вміщалась у раковині.

Я потихеньку почала наводити лад. Чоловік прибив полицю, що впала. Ми мовчали, але в обох у голові була та сама думка. Що робити з цим молодим сімейством?
По-доброму, гнати їх треба поганою мітлою з дому, але Люся в положені. Вже і живіт, мабуть, величезний!

І тут невістка заявилася. З порога вона почала кричати, що ми вдерлися до її будинку і що тепер маємо їй віддати гроші за зіпсований замок.

Вона зайшла до Сашка кімнати й грюкнула дверима. Ми з чоловіком переглянулись. Але, крім нахабства Люсі, нас збентежило ще дещо. Дівчина була в обтислій сукні, але живота не було видно.

До пізнього вечора ми прибиралися. Люся не виходила з кімнати. Годині о десятій вечора прийшов Сашко. І, звичайно, ми одразу викликали його на розмову. Зніяковіло син відповів, що наречена його не вагітна. Тест був хибним. Але їм сподобалося жити разом, і Люся просила його вмовити нас жити на дачі. А для вірності замок сказала змінити.

Я навіть не знала, що я відчувала більше – люте обурення чи полегшення. Не зволікаючи жодної хвилини, я наказала, щоб син викинув з дому цю зухвалу дівчину. Син намагався заперечувати, а Люся навіть заплакала. Але вигнала я її з особливим задоволенням. Ох, які крики та прокляття від неї звучали на весь під’їзд.

Сашко слухняно плівся за нею і тягнув величезну валізу. Мені було неприємно, що син іде з дому, але це був його вибір.

А за тиждень він повернувся додому. Не знаю, що вже наробила Люся, але він навіть її ім’я не хотів чути. А я просто зраділа, що все закінчилося саме в так.

КІНЕЦЬ.