Не встигла Марина відійти від поминок матері та докорів чоловіка з приводу спадщини, а потім ще й розлучення, як їй на пошту прийшов якийсь лист.

Відкривати вона його не поспішала. Незнайома адреса…

– Напевно якась реклама, – подумала вона, і відправила цього листа у відповідну папку…

…– Яка там може бути спадщина в матері? – думала собі Марина.

Мати й раніше жила небагато, ледве справлялася, щоб виховати єдину дочку – Марину.

Стара однокімнатна квартира у дерев’яному будинку на околиці маленького містечка.

Мати, Ганна Іванівна, нікуди не захотіла переїжджати, навіть коли донька знайшла хорошу роботу і сама купила квартиру.

Хоч і двокімнатна з маленькими кімнатами, але своя, не чужий кут.

Виплатити кредит Марина встигла ще до весілля. А потім мама не хотіла заважати своєю присутністю молодим.

Марина часто відвідувала її, переказувала їй гроші таємно від чоловіка.

Дівчина добре заробляла, але про премії чоловікові не розповідала. Він завжди всім був незадоволений. Ходив на роботу, але працювати на чужого дядька не хотів. Мріяв відкрити свій бізнес і навіть почав збирати на нього гроші.

Тільки цього було мало. Він скоротив усі свої витрати, але грошей на побутові потреби завжди йшло багато, особливо коли народилися діти.

Тоді ж терміново знадобилося розширювати житло. Марина запропонувала оформити кредит.

Квартира пішла б як перший внесок, але він вважав, що Марина в декреті, доходів у неї не буде, а він не потягне.

– Але можна вважати, що я вкладуся, квартира піде в спільну покупку.

– Проживемо й у цій. От буде у мене бізнес, тоді й купуватимемо палаци!

– А як же ж дівчатка, їм потрібен свій простір.

– А що ти собі раніше думала, коли купувала цю квартиру? Треба було одразу думати!

Що можна було б відповісти на це? Марина промовчала.

Добре, що він не погодився. Квартира лишилася…

Чим старшим ставав чоловік, тим навʼязливішою була ідея з бізнесом.

– Навіщо нам бізнес? Зарплати хороші. Ми можемо собі дозволити й більше.

– Багато ти знаєш! Гроші витрачаєте на ганчірки. Знову всіляких нісенітниць дітям накупила.

– Нашим дівчаткам вже по 16 і 18 років. Вони хочуть гарно виглядати, до того ж вони добре вчаться.

– Все. Я знайшов нішу, яка ще не зайнята.

– Що ти знайшов?

– Бізнес я оформляю свій. Дохід буде величезний! Але все буде на розширення, тож не розраховуйте на гроші. І якщо хочеш мати частку, то бери участь. Досить гроші пускати на вітер! Продавай квартиру матері й частка у бізнесі твоя.

Але квартира не продавалася. Марина зуміла її тільки здати в оренду. Звісно, вона не збиралася віддавати гроші чоловікові…

…Так минуло ще пів року. Матері Павла не стало. Вона залишила єдиному синові квартиру й дачу.

Бізнес стояв, не розвивався, і доходів не приносив. Так би мовити, дебет із кредитом нарівні. Що витратив, те й отримав. Квартира була, як ніколи, до речі.

Марина вмовляла чоловіка переїхати, чи залишити її дівчаткам, але все було марно.

У крутого бізнесмена щось там переклинило. Він вирішив, що ділити своє підприємство із дружиною не варто.

Тим більше, вона не вкладалася в нього. Та й дочки вже дорослі, майже.

Він подав на розлучення. Усі гроші від продажу квартири його матері були вкладені у бізнес.

Засмучувало його одне – дружина попросила переїхати з її квартири.

– Розлучився, значить на вихід!

– А як дівчатка, що ти їм скажеш?!

– Краще не кажи. Переживаєш? Не переживай! Вони все самі розуміють. Якщо тобі знесло голову від доходів, і ти вирішив піти, то скатертиною дорога. Ми самі впораємося. І не потрібні нам твої палаци.

Бізнес чоловіка, спадок Марини, його спадок, розлучення, всі ці події відбулися протягом півтора року. Жінка не шкодувала про розлучення, а вже про бізнес чоловіка тим більше.

Колись вона його й любила, але все набридло, особливо його жадібність. Вона з кожним днем ставала все сильнішою…

…Через пару днів Марина знову помітила в пошті вже знайому адресу.

Вона хотіла знову відправити листа у смітник, але передумала.

Писав їй якийсь чоловік. Жінка перечитала написане і так і сіла від прочитаного…

Виявилося, що він шукав її матір!

– І чому я не відповіла на перший лист?! – подумала Марина.

Почалося листування…

То й справді був шкільний друг її матері. Вони навчалися в одному класі, а влітку відпочивали в одному селі у бабусь.

Саме так і почалася їхня дружба.

Після школи їхні дороги розійшлися. Андрій Андрійович, так звали чоловіка, поїхав на заробітки, а мати Марини у велике місто.

Повернулася вона з дитиною. Батьки її не прийняли, ганьба ж, і їй довелося виїхати й виживати самій.

Одна, зовсім у незнайомому містечку. Андрій її шукав, але знайти так і не зміг.

Потім одружився. Сім’я займала весь час, дитина народилася слабою і згодом малюка не стало. Потім було розлучення. Переїзд. Слабі батьки. Багато чого було…

І ось тільки зараз він знайшов матір Марини, але її вже не стало.

Андрію Андрійовичу було вже за шістдесят.

– Все правильно, – подумала Марина. – Так само було б і мамі. Шістьдесят два.

Чоловік хотів зустрітися із дочкою подруги дитинства.

– Дивно, – подумала Марина, але не відмовила.

Вона приїхала в аеропорт його зустрічати.

Він одразу її впізнав:

– Ти дуже схожа на матір! Стільки років минуло, а її образ завжди перед очима. Ось подивися…

Він дістав із кишені фото, де мама була зовсім молодою. У Марини не було такої фотографії. Так, вона справді була дуже схожа на матір, навіть незважаючи на вік. І її доньки також були схожі.

Андрій Андрійович дуже хотів знати і навіть подивитися, як жили Марина з мамою.

– Там дуже стара квартира, я її здаю в оренду дуже дешево. Продати не вдається. Але можна подивитися. А у вас тут є рідні?

– Ні. Батьків не стало, але до цього вони вже давно жили зі мною. Спершу мати, потім батько. Вони тяжко переживали відхід брата, тому й довелося їх забрати. Так шкода, що я тоді вас не знайшов. А тепер уже пізно… Де похована Ганнуся?

Марина привезла його на цвинтар, він довго стояв над її памʼятником, щось говорив. Жінка вважала за краще відійти.

– Спасибі тобі. Я думав, що Ганнусю знайду. Дуже шкода. Але ти така сама, як і вона. Якби я був молодший… Не повернеш минулі роки. Дозволь мені зробити подарунок для вас. Я знаю, що ти вже розлучена. Дівчатка твої у такому віці, що їм багато чого потрібно.

– Я ж не через подарунок з вами зустрілася, просто на згадку про маму. Дізналася про її дитинство, а те що було потім, вона не любила розповідати. У мене не було бабусь, дідусів. Мама була одна, як з дитбудинку. Про батьків не любила говорити.

– Так, я знаю. Жаль, що раніше цього не дізнався. Її батьків уже немає, хоча жили вони дуже непогано.

– Як ви все довідалися?

– Мені допомогли.

– А ви не хочете повернутись сюди?

– А я недалеко живу. Повернувся нещодавно. Зараз я просто їздив у справах, треба було просто поставити там крапку, завершити усі справи. Вам заважати не буду.

– Ви б нам і так не завадили. Дівчата ніколи не мали діда. У їхнього батька одна мати була. Вони навіть подумали, що ви їхній справжній дід.

– Дід? А що, давай я буду дідом! У мене нікого немає. Ви до мене приїжджайте. У мене є великий будинок, як для одного. Все життя хотів для Ганнусі збудувати, але не встиг… Ось адреса…

– Ми приїдемо, обов’язково приїдемо!

…І вони приїхали. То був звичайний будинок. Гарний, міцний, добротний, з усіма зручностями.

Сад, літня кухня, нічого зайвого, все дуже зручно. Він знаходився всього за 15 км від їхнього міста.

– Приїжджайте будь-коли. Я самотній. Нехай це буде ваша дача.

Вони приїжджали, спілкувалися.

Дівчатка вчилися, вийшли заміж. Андрій Андрійович радів, що в доньки та внучок Ганнусі все добре.

Шкодував, що раніше не міг її знайти. Адже її життя він міг змінити.

Але таке вже життя – весь час щось заважає здійснити плани…

…Андрія Андрійовича не стало через десять років після знайомства з сім’єю Марини.

Будинок він залишив їй, а великий рахунок у банку поділив на трьох – на онучок та доньку Ганнусі.

Ніхто навіть не підозрював про таку спадщину зовсім від чужої людини!

Найімовірніше й не чужої, за десять років він став рідним…

КІНЕЦЬ.