Марта зістрибнула з підніжки автобуса і відразу ж втрапила в кучугуру снігу.

Вона якось вибралася зі снігової купи, обтрусила сніг із пальта й теплих чобіт.

А потім озирнулася в пошуках доріжки, що веде до села, але її теж неабияк замело.

Марта посміхнулася, зітхнула і попрямувала до будиночків, які виднілися вдалині. Дорога вела в її дитинство: у цьому селі у бабусі з дідусем ще дівчинкою вона проводила і літні, й зимові канікули.

Але дідуся не стало уже, а у бабусі Насті сьогодні, прямо на Водохреще, день народження.

Вона сказала онучці, що напече пирогів і картопельки своєї наварить.

– Приїжджай, внучечко! – просила вона Марту по телефону.

І та пообіцяла приїхати.

Звісно, приїде! По іншому й бути не може!

Мама з татом цього року не вибралися зі свого міста, а Марта поїхала до бабусі із задоволенням.

У подарунок вона везла їй теплу кофту, коробку цукерок і пляшечку ігристого.

Іти було не так далеко, але по снігу, Марта добиралася повільно.

І тут вона почула звук машини позаду, озирнулась і стала збоку, щоб пропустити авто.

Голосувати не стала – сама дійде.

Але машина раптом зупинилася, і вона мало не підстрибнула від радості й здивування.

– Юрко! Ти як тут опинився?

Як? Юрій був її новим сусідом, заселився близько пів року тому. Симпатичний, привітний.

Він часто заходив до неї по різні дрібнички, поки вона нарешті не почала підозрювати, що ці візити неспроста.

Тільки до ближчого знайомства вона була не готова, тому натякнула йому якось за чашкою чаю:

– Юрію, якщо ви бажаєте… Подружитися… То я не готова поки що, вибачте…

Він почервонів і раптом сказав відверто:

– Я був би не проти, якщо чесно. Відколи не стало моєї дружина, я на жінок взагалі не дивився. Ви перша…

Марті стало ніяково. Це сталося три роки тому, з того часу він один…

– А ви? Я жодного разу не бачив поряд з вами чоловіка.

Марта дістала ігристе, келихи, запропонувала згадати його дружину й перейти на ти.

Потім розповіла про себе коротенько. Із чоловіком розійшлася близько двох років тому. Шлюб був невдалим, оскільки її колишній був сварливим і ревнивим. Не гульбанив, але життя з ним не було жодного. Одні нерви.

– Я подала на розлучення. Так і лишилася одна. Дітей у нас не було.

– Зрозуміло, ми теж не встигли з дітьми, – сумно сказав Юрій і почав прощатися.

Це був, мабуть, єдиний вечір одкровень та близького спілкування. Він перестав приходити до Марти по сіль і чай, але завжди привітно вітався під час зустрічі і питав як справи. А їй раптом стало шкода, що вона так рідко бачить його тепер.

Але випадок все ж таки звів їх знову. В один із вихідних до неї приїхала бабуся, яка зустрілася з Юрієм на майданчику. Запитала в онуки, що за новий мешканець, але та лише плечима знизала: сусід самотній, але при цьому почервоніла.

Коли бабуся наступного разу відвідала її, то повідомила:

– Зайшла в аптеку і побачила там твого сусіда. Виглядав він не дуже. Купував щось. Занедужав, мабуть. Я ось тут малинове варення й мед привезла тобі. Віднесла б хлопця.

І ближче до вечора Марта все ж таки зважилася. Взяла малину й мед і подзвонила в сусідські двері. Юрій відкрив, вигляд у нього і справді був не дуже. Марта віддала йому варення з медом й запропонувала допомогу, але він відмовився.

– Апетиту ніякого, а чай з малиною і молоко з медом вип’ю на ніч обов’язково. Дякую, Марто, – сказав той.

– Дзвони, якщо що, – відповіла вона і поспішила піти.

Подальше спілкування було час від часу. Одного разу, вже одужавши, Юрій запросив її в кіно, а вона у відповідь взяла його з собою на день народження до подруги, щоб та вкотре не стала сватати їй своїх знайомих холостяків.

Коли вони поверталися додому пішки вечірнім містом, Юрій запитав:

– Марто, вибач за нав’язливість, але все ж таки хочу дізнатися: чому ти одна? Немає відповідного чоловіка?

– Не знаю навіть, – відповіла вона. – Мені здається, я перетворилася на льодяник. Бабуся каже, що моє серце треба відігріти. А я ось дивлюся на бурульки на даху, начебто і сонечко світить, а вони не тануть. Розумієш?

– Намагаюся зрозуміти, – сказав їй тоді Юрій, мріючи, що вона запросить його на чай, але Марта подякувала за приємний вечір і зникла за дверима своєї квартири.

З того часу вони лише зрідка зустрічалися, і в його променистих очах завжди світилася надія на те, що Марта раптом усміхнеться та захоче спілкування. Вона посміхалася, питала, як справи і проходила повз…

…І ось нарешті ця зустріч на засніжній дорозі.

Юрій, привітно посміхаючись, вийшов з машини, взяв з її рук важку сумку і відчинив дверцята. Марта сіла в теплий салон, все ще дивуючись, як він тут опинився.

– З Водохрещем! – сказав Юрій, сівши за кермо і поцілувавши Марту в рожеву холодну щоку.

– Ого! – весело вигукнула вона. – Розповідай, як ти тут опинився й куди прямуєш?

– Не повіриш, але туди ж, куди і ти. Анастасія Романівна на день народження запросила. Пам’ятаєш, на минулих вихідних вона приїжджала до тебе. А вдень на автовокзал зібралася, коли ти була на роботі. Я зустрів її біля під’їзду, запропонував підвезти. Ну і обмінялися телефонами, а позавчора вона зателефонувала й запросила мене.

– А мені ані слова, ані півслова! – посміхнувшись, відповіла Марта.

– Я б покликав тебе, але мені зранку на роботу треба було заскочити, а звідти я одразу сюди…

Бабусин будинок був добре прогрітий, у ньому пахло здобою й випічкою, стіл був накритий, і гості зібралися.

Привітали іменинницю, подарували подарунки. Юрій привіз гарну коробку з чайним сервізом. Чашки і блюдця із золотими облямівками розписані гілками бузку.

Усі радісно вітали задоволену Анастасію Романівну, а потім вирішили до озера піти, доки не стемніло, на «моржів» подивитися.

– Хороший він чоловік, онучко, – сказала їй увечері бабуся. – Я серцем відчуваю. Придивися до нього.

А Марта мовчала у відповідь. Вже придивилася вона, вперше за ці роки в неї раптом спалахнули іскорки в очах і з’явилося тепле почуття радості, коли він був поруч за столом і на озері.

Бабуся постелила ліжка. Онуці у себе в спальні, а Юрію у маленькій кімнатці, яка колись була дитячою Марти.

Рано-вранці Марта прокинулася від запаху млинців і вийшла до столу, за яким уже сидів Юрій.

Вони пили запашний чай на травах, і бабуся Анастасія з хитринкою поглядала на гостя.

Нарешті той підвівся зі свого місця, підійшов до Марти, глянув на неї так, що серце стрепенулося і простягнув маленьку оксамитову коробочку.

– Ось, при Анастасії Романівні я зізнаюся у своєму коханні до тебе, Марто. І прошу стати моєю дружиною. Ти згодна? – сказав він урочисто.

Марта відкрила коробочку. В ній красувалася витончена каблучка з блискучим камінчиком. Вона підвела на Юрія щасливі очі й сказала:

– Згодна, Юрко.

Вона підійшла і поцілувала його, а він надягнув каблучку на палець, розмір підійшов ідеально!

Щаслива бабуся обійняла їх обох і благословила.

…Коли настала весна, вони знову приїхали в село, щоб забрати бабусю у місто на весілля.

На яскравому весняному сонечку танули крижані бурульки, перетворюючись на кришталеві краплі і радуючи своїм чарівним дзвоном два люблячих серця…

КІНЕЦЬ.