Віктор їхав у рідне село, до батьківського дому. Будинок вже кілька років стоїть порожнім, батьки пішли один за одним. Він зрідка приїжджав, але продавати будинок не збирався, хоч і є з дружиною дача.

Машину він вів упевнено, великі ями та калюжі намагався об’їжджати. Два місяці тому розлучилися з дружиною Катею. Незважаючи на солідний вік, обидва дійшли єдиної думки, розлучитися. Віктор давно вже підозрював, що дружина Катерина не вірна йому. Незважаючи на свої п’ятдесят років, вона виглядає добре.

Останнім часом не подобалася її поведінка Віктору, та й друзі попереджали:

– Твоя Катерина гуляє з молодими у ресторані.

Коли він намагався поговорити із дружиною, вона йому швидко відповідала:

– А що мені робити? Дочка доросла, одружена, живе далеко. Ти мене до ресторану рідко виводиш, у тебе бізнес. Мені нудно, ось із подругами іноді зустрічаємось. А що не можна? Ти що забороняєш мені зустрічатися із подругами?

Але на цьому розмова закінчилася. А через деякий час вона заявила чоловікові:

– Вітя, я від тебе йду. Чесно скажу, закохалася, він молодший, але любить мене. Так що подаю на розлучення, сподіваюся ти не забереш квартиру, а на дачу не претендую. Я розумію, що на бізнес не можу претендувати, у шлюбному контракті все сказано. Але ж не залишиш мене без квартири.

У Віктора був другий шлюб, як і у Каті, він старший на дванадцять років, він завбачливо склав шлюбний контракт щодо його бізнесу. Це його дітище, це його праця. Квартиру залишив дружині, квартира величезна, з дорогими меблями, але йому зовсім не шкода, хай живе.

Переїхати в село вирішив відразу після розлучення, бізнесом можна займатися і так, та й село від міста всього за тринадцять кілометрів. Зараз початок вересня, він зібрав теплі речі, книги, дорогу каву, гарний чай, ще деякі речі, ноутбук, камеру і поїхав, по дорозі закупивши продукти.

Віктору шістдесят два роки, має будівельний бізнес, він і батькам відбудував будинок у селі. Будинок добротний, двоповерховий, не дуже великий, бо матері складно прибирати багато квадратів. Та їм і не треба було, вони сина просили не розмахувати хоромами. Будинок вийшов затишний.

Раніше у відпустку з дружиною вирушали завжди на море, до Туреччини, Іспанії, були в Італії, морем він переситився сповна. Зараз Віктору захотілося поблукати лісом, подихати густим ароматом хвої, гриби збирати, помилуватися красою осіннього лісу.

Він ловив себе на думці, що йому хочеться босоніж походити по чистій, дерев’яній підлозі, сидіти з книгою на маленькій лавці біля печі, або на другому поверсі біля невеликого каміна. Хочеться побачити нічне небо в зірках, почути тишу, дивитися з вікна спальні на ліс і річку, а не на припарковані машини. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин.

– Мабуть, я старію. Щось потягло мене до села, до тиші. А може, це втома від міста, від людської метушні, чи так буває, коли тобі за шістдесят? А швидше за все настав час прислухатися до себе, витягнути на світ божий потаємні мрії та втілити їх у реальність.

Двері відчинив навстіж, вікна теж, нехай провітрюється, приніс оберемок дров, затопив піч. Віктор зробив прибирання в будинку, причому із задоволенням, засукавши рукави, перекусивши бутербродами, він навіть вікна вимив, точніше протер, в будинку стало світліше, вимив підлогу. Вирішив, що потрібно поміняти штори, наступної поїздки в місто він зайде в магазин і купить нові.

Прокинувся вранці від незвичної тиші, згадав, що він в селі. Нарешті відчув себе спокійно, повернулася впевненість у тому, що все зробив правильно. Вересень – місяць збору врожаю у селі, вирішив купити у найближчих сусідів овочі, яйця, молока. Заїхав на сільський, імпровізований ринок, купив відро яблук, банку трилітрового меду, заглянув у сусідню крамничку.

Щоранку прокидався рано, снідав і йшов у ліс. Дихав, розмовляв із пташками. Збирав гриби, потім їх чистив, варив грибний суп або смажив із картоплею. Вересень балував теплими та тихими вечорами, заспокоював, кликав на кухню варити каву або заварювати чай із травами.

З офісу дзвонили, доповідали про перебіг роботи, проблеми, що накопичились, як їх вирішуватимуть. Він сказав своєму заму, що поки поживе в селі днів десять, а потім приїжджатиме на роботу.

Одного дня поїхав на цвинтар до батьків. Навів порядок на могилках, посидів на лавці. Раптом побачив неподалік собаку коричневого забарвлення, причому не дворнягу. Віктор простяг їй шматок хліба, але від запропонованого шматка вона відвернулася. Було видно, що собака сумує.

Віктор зайшов до сусідів, вони знали його добре, все життя прожили поряд із його батьками:

– Іване, я на цвинтарі зустрів собаку, худенька така, і від хліба відмовилася. Це чия?

– Це Джек, недавно не стало її господині, старенької бабусі. Там бачив свіжий горбик? Ось він сидить там вже давно, сумує. Хтось покличе його з собою, пройде трохи до села, і назад повертається, чим харчується, не знаю, але хто живе ближче, приносять йому щось.

Вранці Віктор знову пішов на цвинтар. Він підійшов до собаки і заговорив:

– Ну, привіт, Джеку. Дай мені твою лапку?

Джек уважно дивився на Віктора, потім неквапом підняв лапу і простяг йому. Віктор навіть здивувався, він не сподівався, так про всяк випадок попросив лапу.

Віктор говорив:

– Знаєш Джек, таке буває в житті, люди йдуть, і з цим треба змиритися, нічого не вдієш. Тільки є час для смутку, а є для радості. Ось час для смутку закінчився, давай ми з тобою потоваришуємо, і буде в нас радість. Час нам з тобою йти додому і жити далі. Ми будемо з тобою приходити сюди, але житимемо в будинку, я їздитиму на роботу, а ти будеш чекати мене вдома. Будемо сидіти біля каміна, варити кашу, а потім прийде зима, валятимемося в білому снігу. Ходімо зі мною. Я тебе не кину, не залишу.

Він розмовляв з Джеком і гладив його, а Джек, наче все зрозумів. Він підвівся і пішов за Віктором.

Поки йшли, Віктор казав:

А взимку ми з тобою розчищатимемо доріжки, зробимо годівниці для птахів, удвох нам веселіше буде. Потім снігову бабу зліпимо, прикрасимо ялинку на Новий рік.

Поки Віктор і Джек йшли селом, багато сусідів дивилися їм услід, і кивали головою:

– Треба ж. Повірив Джек Віктору, йде з ним поряд. Значить, душа в нього хороша, чиста, собачки все відчувають і розуміють.

Наприкінці листопада випав сніг і більше не розтанув. Джек радів снігу, валявся в ньому, Віктор розчищав доріжки. Вони давно потоваришували, Джек вже не сумний, весело носиться подвір’ям, а коли господар їде в місто, чекає на нього з нетерпінням на ганку. Це щастя, чекати і знати, що скоро з’явиться знайома машина, Джек кинеться до хвіртки, зустрічати свого доброго і надійного друга.

Вечорами сиділи біля теплої грубки, Джек уплітав кашу чи суп, Віктор пив чай. Природа заснула до весни, все застигло, побіліло, все закутане снігом. Але їм удвох не страшні морози та холоди, бо на серці тепло, а в хаті затишно. У кожного має бути свій куточок, де він набуває спокою, і забути неприємності.

Ближче до Нового року зателефонувала дочка:

– Тату, ти так і житимеш у селі? До міста не збираєшся повертатися?

– Дзвонила мамі, телефон взяв її молодий друг, сказав не хоче нас бачити, їдьте до тата. А ми до них і не збиралися, хотіла поговорити з мамою, а він сказав, що вона зайнята. От і поговорили.

– Так, доню, житиму тут. Тим більше, я обіцяв Джеку не залишати його. А він мені вірить. Тут добре. Приїжджайте до нас.

– Добре, тату. Значить чекай нас на Новий рік до тебе в гості, приїдемо всією сім’єю, готуй санки та лижі, кататимемося. А до речі ялинку в тебе буде вбрано?

– А як же, дочко. Пам’ятаєш, як у дитинстві, навіть подарунки будуть під ялинкою. Чекаємо на вас з Джеком, з нетерпінням.

Джек уважно слухав розмову, і ствердно кивнув своєю головою, він став здоровим і вгодованим, з хорошим апетитом.

– Так що Джеку, готуйся зустрічати гостей, будеш мого онука катати на санчатах. А як ти думав? Гості є гості, їхнє бажання для нас з тобою – закон. Ось так.

А за тиждень приїхали довгоочікувані гості, у хаті стало галасливо, весело. Джек носився подвір’ям від радості, і борсався в снігу разом із маленьким, добрим хлопчиськом на ім’я Сергійко.