Заміж я ніколи не спішила, бо сама по собі дуже самостійна жінка. Звісно, і чоловіка я собі хотіла такого ж: з роботою, квартирою і хорошим заробітком.

От і тьохнуло моє серце аж в 39…

Семен був не таким, як інші чоловіки. Він і з жінкою поводитись умів, і тримався завжди достойно, і розумний не за роками. Взагалі дивно було, як його такого з руками й ногами не забрали ще!

До весілля ми із Семеном жили окремо. Він вважав, що раніше з’їжджатися – то погана прикмета. А я взяла та й повірила!

Після ДРАЦСу повів він мене нарешті до себе додому, а там – страшне! Пам’ятаєте оці бабусині килими, які, мабуть, ще за часів динозаврів існували? От у Семена вся квартира ними завішана! На підлозі, на стінах, біля дверей… Тільки на стелі й не вистачало!

Я ж дама бойова: переступила поріг, закотила сукню та й давай збирати весь цей раритет. Думала, винесу на смітник – а там підбере хтось, кому більше горить.

Та як залетіла моя свекруха, як почала на мене верещати… Та я ж ледь не оглухла!

– Ти що собі надумала, га?! Хіба ти цей килим купувала, що мнеш оце його зараз? Поклала все назад, бігом! І щоб я такого більше не бачила!

– Та воно ж старе, як світ! Давайте приберемо, хоч дихати легше стане.

– Не смій мені перечити! – відрізала свекруха і пішла займатись своїми справами.

І таке в нас було постійно. Прибираю я не так, посуд мию – теж. Про критику моїх кулінарних вмінь я взагалі мовчу!

Семен все це бачив і просто мовчав. І я мовчала. Здавалось, усіх усе влаштовує.

А потім сталось те, що мене взагалі з колії вибило!

– Семене, а де ж уся моя білизна поділась? Тільки вчора на балконі розвісила… – запитала десь через місяць після весілля я.

– То я викинула! – озвалась свекруха.

– У тебе п’ятий десяток на носі, а ти ото те носиш… То ж і одягом назвати не можна! Дві шворочки до купи зібрані. Через те у вас і немає дітей. Я тобі нормальні труси купила. У шафі он лежать.

У мене навіть слів не знайшлось, аби щось сказати!

Якась баба буде мені, жінці, яка сама на квартиру заробила, розповідати щось про білизну? Я ж по декілька тисяч за комплекти ті віддала! А вона мені якісь панталони купила…

– Семене, ти свою матір всадиш нарешті на місце? Чи я вже цього не дочекаюсь? – єдине, що я змогла сказати.

– Не смій так на про мою маму казати! Вона життя прожила, їй краще знати, що правильно, – сказав мій чоловік і побіг шукати свою мамусю.

Сиджу тепер з цими панталонами і думаю: може, тікати, поки не пізно?

Тікати жінці чи треба таки берегти сімейне щастя?

КІНЕЦЬ.