Моя мама ображається, що ми з чоловіком після весілля пішли жити до свекрухи. Каже, що нормальні люди вважають за краще жити в будинку своїх батьків, якщо доводиться.

Тому мого чоловіка вона може зрозуміти, а ось мене ні. З одного боку, вона має рацію – у мами й квартира більша, і до роботи ближче. Але мені вдома ніколи не було так затишно та комфортно, як у свекрухи.

Мама овдовіла, коли мені було лише п’ять років. Дивно, але я виразно пам’ятаю церемонію прощання з батьком, і як мама почала змінюватися.

Після того, як з її життя пішов коханий чоловік, мама дуже змінилася. Стала жорсткою, навіть десь деспотичною та холодною. Було таке відчуття, що я їй не надто потрібна після його смерті.

Від мене завжди вимагали якихось немислимо високих результатів і скупо хвалили лише за досягнення. А за помилки мати включала режим повного ігнорування. Якось, коли я отримала четвірку на рік з математики, вона не розмовляла зі мною всі літні канікули.

– За що тебе кохати? – часто питала мама.

– Просто так? Просто так у цьому світі ніхто нічого не робить. Кохають за щось. Доведи, що ти гідна кохання.

Цей постулат, що кохають тільки за щось, міцно був вбитий у мою голову. Я намагалася завжди чогось досягати, щоб отримати скупу мамину похвалу або хоча б не потрапити в ігнор. Коли вона не розмовляла зі мною, мені хотілося рвати на собі волосся від розпачу, я відчувала себе найгіршою на світі.

На особисте життя мені ніколи не вистачало часу. У школі я мала гарно вчитися, перемагати в олімпіадах, ходити на музику, займатися спортом, та й в університеті планка була не нижче, додалася ще й робота.

– Ніхто не любить тих, хто нічого не досяг, – завжди звучав у голові голос мами.

Я розумію, що це є ненормально, це певні психологічні проблеми, але зробити нічого не могла. Я не мала ні сил, ні часу, щоб зайнятися цією проблемою.

Досі дивуюсь, як мій чоловік звернув на мене увагу. Ми познайомилися на одній зі студентських конференцій, де я робила якусь презентацію. Після неї він до мене підійшов, ми почали розмовляти, і якось поступово я перестала уявляти своє життя без нього.

Мама в той період переживала якусь внутрішню кризу, розсіяна, часто замикалася в собі. Напевно, це погано, але я була рада, бо могла приділяти час для зустрічі зі своїм коханим. Під пильним маминим оком наші стосунки закінчилися б, навіть не встигнувши розпочатися.

Потім мама потрапила до лікарні, щось із серцем. Я їздила до неї щодня, коханий був поруч і завжди підтримував мене. Я навіть познайомила його з мамою, вирішивши, що кращого моменту вже не знайду. На мій подив, до новини про те, що в мене є наречений, мама поставилася спокійніше, ніж я думала.

– Не думай кидати університет. Заміж ти ще встигнеш, а от освіту треба здобувати вчасно. Ви мене почули, юначе? Не збивайте дівчину з пантелику.

Наречений пообіцяв, що особисто простежить, щоб я приділяла навчанню достатньо часу. Я готова була плакати від щастя, з моїх плечей впав такий тягар. Все-таки я боялася, як моя вічно строга мама віднесеться до мого майбутнього заміжжя.

Після лікарні мати повернулася якась інша. Вона пом’якшала, порівняно з тим, якою була, але все одно до душевної теплоти їй було ще далеко. Все ж таки характер за місяць не переробиш. Але мене радував і такий результат.

А потім я познайомилася із мамою чоловіка. Це було схоже на те, що я потрапила в казку. Вона так тепло мене зустріла, в ній не було нічого від жорсткості моєї мами, вона була для мене як з іншого світу. Та й у хаті у мами чоловіка було дуже затишно. У нашому домі я не пам’ятаю такого. Ця жінка справила на мене незабутнє враження.

Коли ми одружилися, то постало питання про іпотеку. Знімати та накопичувати здавалося нераціональним, тим більше, що мами звали нас жити до себе. У моєї мами трикімнатна, у свекрухи двокімнатна, але порадившись із чоловіком ми вирішили, що жити підемо до його мами.

– Почекай, наплачешся ще. Те, що тебе пару разів там привітали, ще ні про що не говорить, – стиснувши губи казала мама, коли я приїхала забирати речі.

– Ще попросишся назад додому.

Але вже два роки ми живемо зі свекрухою, а проситися додому мені не хочеться. Точніше, я більше не сприймаю мамину квартиру як дім. Мій дім тепер у квартирі свекрухи.

Ця жінка саме така, якою я завжди хотіла бачити свою маму. Вона дбайлива, добра, уважна, а головне довела мені, що любити можна просто так. Що мої почуття до чоловіка це не виняток із правил, а нормальне явище.

Спочатку я готова була вивернутися навиворіт, щоб виправдати хороше ставлення свекрухи. Після роботи я вставала до плити, потім прибиралася вдома, завжди знаходила собі якесь корисне заняття, аби показати, що я хороша, що мене є за що любити.

– Присядь, поговорімо, – через пару місяців звернулася до мене свекруха, сідаючи на диван і відбираючи ганчірку, якою я протирала пил.

– Тобі якось некомфортно, що ти місця собі ніяк не знайдеш? Вже стільки часу минуло, а ти як заведена постійно бігаєш. Якщо щось не так, то скажи.

Я спробувала якось пояснити, що намагаюся так заслужити та виправдати її гарне ставлення. Слова йшли якось тяжко, пояснення вийшло криве, але мама чоловіка мене зрозуміла.

– Та що ти, люба! – розсміялася вона.

– Не треба моє кохання заслуговувати та виправдовувати. Це так не працює. Ти як прийшла, я на тебе подивилася – гарна дівчинка, мені сподобалася.

І син мій тебе любить, а він у мене хлопець розумний. Тому припини щось робити заради мого розташування. Воно й так у тебе вже є. Від того, що ти не будеш щодня намивати підлогу або в тебе трохи пригорить картопля, я не стану гірше до тебе ставитися.

Це було для мене справжнісіньке одкровення. Невже не обов’язково бути ідеальною, щоби тебе любили? У це я повірити не могла ще десь пів року, і тільки потім почала потихеньку розслаблятися.

Ми живемо у свекрухи, і мені дуже комфортно. Вона дбає про мене, як про маленьку дівчинку, коли я хворію, без гордовитих інтонацій дає поради, щиро переживає зі мною мої перемоги та невдачі, не засуджуючи, не вганяючи в ще більшу зневіру і не скуплячись на похвалу. За всі ці роки вона жодного разу не влізла в мої з її сином стосунки.

А моя мама, з якою у нас стосунки хоч і покращились, але ще далекі від ідеалу, на мене ображається. Вона вважає, що я своєю поведінкою показую оточуючим, що вона погана мати, коли її дочка пішла до свекрухи жити.

Але тут я нарешті зрозуміла, що означає мати люблячу сім’ю, люблячу просто так, а не тому, що ти чудово навчаєшся і щодня чогось досягаєш.

Вибач, мамо, але я не готова це проміняти заради твого душевного спокою.

КІНЕЦЬ.