Моя мама родом з села. Ну і я там народилася та виросла. Однак, завжди мріяла виїхати з тої діри. Ні нормального магазину, ні школи. Я мала їздити на велосипеді добрих 10 кілометрів, аби піти на уроки.

Всі чоловіки поголовно в селі жахливо пиячать. Що мого дідуся, що батька не стало через горілку. Тому не хотіла тут навіть якогось кавалера шукати.

І нарешті після 9 класу вирвалася геть, вступила до медичного коледжу. Ще й пройшла на стипендію та отримала місце у гуртожитку.

Правда, мама була категорично проти:

– А хто мені буде з господаркою допомагати? Я сама не впораюся!

Щоразу, як мама до мене телефонувала, то починала жалітися на своє бідне життя. Її не цікавили мої успіхи в навчанні чи в особистому житті. День за днем я слухала докори. Мовляв, я її кинула напризволяще.

Так минуло 10 років. Я зустріла свого коханого Дімку, ми вже планували весілля. Однак, я не хотіла запрошувати маму на це свято, чесно.

– Ну зрозумій, вона зі своїми тарганами в голові. Ще осоромить мене перед родичами.

– Але ж це твоя мама, так не можна з рідними людьми.

На весілля мама приїхала у своїй старій сукні, яку завжди одягала до церкви. Волосся заплела у колу та заколола заколками. Туфлі не напастувала, просто витерла серветками. На фоні інших гостей вона виглядала, як якась голодранка. Навіть не хотіла з нею фотографуватися біля церкви.

В ресторані мама поводилася трохи “дико”. Закуски з козацького столу брата пальцями (хоча були дерев’яні шпажки), голосно сміялася, емоційно розмахувала руками та елементарно не вміла говорити.

– Що ви побажаєте молодятам? – запитує її ведучий.

– Га? Шо.

– Ну ви, як мама нареченої, що можете їй побажати?

– Щастє, здоровлє та всього найлипшого!

Я помітила, що гості час від часу косо дивилися на мою маму та хихотіли. Але добре, що ведучий запросив всіх танцювати та виконувати конкурси.

Але під вечір мама таке утнула, що соромно згадувати. Вона завела до ресторану….живу козу!

– Донечко, прийми від мене цей щедрий подарунок. Нехай ця кізонька стане вашою годувальницею, приноситиме злагоду та достаток. І нехай оберігає від злих духів.

Гості почали сміятися, мої свекри взагалі так почервоніла від сорому.

– Мамо, куди я ту козу діну? Ми живемо на квартирі!

– Та хай поки у свекрухи побуде. Сама казала, що вони мають хату.

– Так, мамо, але там басейн, тераса, гараж. Вони не такі селюки, як ти!

От через те слово мама на мене дуже образилася. Сама пішла завчасно з весілля, тепер не дзвонить та не пише. Ну, максимум, що робить – це передає нам досі продукти з села.

Однак, вона сама винна. Навіщо такі цирки показувала на весіллі? Нащо так осоромила перед гостями? От що їй стрельнуло в голову, коли вона захотіла привести козу?

Я не вважаю себе винною в цій ситуації. І точно не збираюся просити вибачення. Ще почекаю, може, до мами дійде прозріння.

На Вашу думку, дівчині варто попросити вибачення у мами чи ні?

КІНЕЦЬ.