Ми з Олексієм знайомі з 18 років. Почали зустрічатись, коли ще студентами були. Для мене це був швидкоплинний роман, але для нього, певне, все серйозно. Через три місяці після знайомства він мені запропонував:

– Лізо, виходь за мене заміж!

– Та ти з глузду з’їхав! – відповіла я. – Яке “заміж?” По-перше, ми зустрічаємося всього без року тиждень, а по-друге, я зараз заміжжя не планую. Треба інститут закінчити, працювати влаштуватися, для себе пожити.

І так мене ця його пропозиція збентежила і розчарувала, що я вирішила з ним розстатися. Подумала, навіщо мені такий нав’язливий кавалер?

Спочатку заміж покликав, а за місяць дитину захоче. Ні, я на таке не готова. Хай краще, поки що буду одна. А може, я й не кохала тоді, на відміну від нього?

Але Олексій не пішов із мого життя. Зі статусу мого «молодого чоловіка» він перейшов у статус «друга». Він завжди був поряд, не претендуючи на більше. А я й не заперечувала, навіть нахабно цим користувалася.

– Льоша, треба моїй матері речі відвезти. Ти зможеш?

– Звичайно. Куди під’їжджати та о котрій?

– Льоша, я сьогодні на роботі затрималася. Одній в темряві йти страшно. Зустрінеш і проводиш додому?

– Без питань!

Не знаю, як його, але мене це цілком влаштовувало. Я навіть не цікавилася, чи він зустрічався з іншими дівчатами. А в мене були хлопці, з якими я то сходилася, то розходилась.

Але у важкі душевні моменти Олексій ніколи не був моєю «жилеткою». Якщо потрібно, то я плакалася подругам. А одного разу одна з них мені каже:

– А чому б тобі не розглянути Льошку? Ти зараз одна, а він по тобі сохне. Аж раптом у вас щось вийде? Адже він тобі не противний.

Я задумалася: а чому б і ні? Кажуть, до однієї річки двічі не входять, але, мабуть, це не наш випадок. Нам тоді вже по 25 років було.

Якось так вийшло, що ми почали більше спілкуватися. Тепер він зустрічав мене з роботи щодня, і вихідні ми проводили разом. І ось знову через фатальні три місяці:

– Ти вийдеш за мене заміж?

– Ні! – випалила я, навіть не роздумуючи.

Ну дійсно, чому знову заміж? Що це за нав’язлива ідея? Мені лише 25 років, я ще не готова, не пожила для себе. Звичайно, мені приємно було з Олексієм зустрічатися, але жити разом, щодня його бачити? До такого я знову не була готова.

Мабуть, зі статусу «друга» знову перейти у статус «молодої чоловіка», а то й «чоловіка» набагато складніше, ніж назад.

Мені навіть здалося, що Льоша не дуже засмутився, коли я йому вдруге відмовила. Принаймні він не став влаштовувати істерик і рвати на собі волосся. Справжній чоловік із витриманим характером! І ми тоді знову лишилися друзями.

А потім життя нас розвело. Я нарешті зустріла «того самого», в якого закохалася без пам’яті. Я готова була благати, щоб він узяв мене заміж, і він зробив мені пропозицію. Але в шлюбі я пробула недовго – коханий мені зрадив, і ми розлучилися.

Щодо Олексія, то знаю, що в нього теж з’явилася жінка. Але вони не одружувалися, хоч стосунки між ними були серйозними. Можливо, він, як і зі мною, побоявся відмови та тому вирішив залишити все як є. А може, всі ці роки він продовжував чекати на мене.

Я, чесно кажучи, після розлучення теж згадала про свій «запасний аеродром». Але спочатку зблизитися якось не виходило: Олексій часто їздив у відрядження в інше місто, та й ламати його особисте життя не хотілося.

Але потім спільні знайомі мені розповіли, що Льоша, дізнавшись про те, що я розлучилася з чоловіком, теж розлучився зі своєю жінкою. Тож шлях був вільний!

А нам на той час вже під 40 років було. Я сама зателефонувала Олексію та запропонувала зустрітися. Він, як і за старих часів, опинився поруч зі мною.

Ми знову вже втретє почали зустрічатися. Звісно, юного романтичного трепету не було. Якщо раніше ми все більше по кафе та кіно ходили, то зараз здебільшого вдома сиділи чи їздили у гості до родичів.

Як я казала, мені під 40, а дітей нема. Біологічний годинник цокає. Ось тепер вже настав час заміж виходити. Але я не знала, чи цього хоче Олексій, адже в такому віці холостому чоловікові простіше, ніж незаміжній жінці. Тепер я вже чекала, коли він зробить мені пропозицію, і чи зробить?

Зробив! Тепер не за три місяці, а за пів року пролунало заповітне:

– Лізо, виходь за мене заміж!

І я відповіла так. Але не можу сказати, що це був найщасливіший день у моєму житті. Скоріше, це було правильне рішення. Ми повноцінна сім’я вже п’ять років. У нас підростає чудова донька.

Я якось спитала у чоловіка:

– Чому ти мене так довго добивався? Невже так кохав?

– Я знав, що якщо моє, то від мене не втече, — відповів він. — Я впертий, і просто робив те, що вважав за потрібне.

Його відповідь видалася мені ухильною. Виходить, він добивався мене не через неземне кохання, а з суто спортивного інтересу? З іншого боку, адже я остаточно прийшла до нього, коли теж просто вирішила влаштувати своє життя. Величезним коханням тут і не пахло.

Ось такі у нас виходять стосунки з розрахунку, але не матеріального, а життєвого. Не знаю, добре це чи погано, але в нас вийшло так.

КІНЕЦЬ.