Ярослава прожила нелегке життя, але ніколи на долю не нарікала, навпаки, завжди намагалася при кожній нагоді робити людям добро. Жінка рано овдовіла, залишилася з малою донькою на руках. Жили вони в селі, де завжди було багато роботи, то ж коли Ярославі запропонував зійтися місцевий вдівець Остап, вона хоч і не мала любові до нього, але погодилася.

Остап з сином переїхали в хату Ярослави, і стали собі жити та господарювати, щоб не було гірше, ніж в інших людей. Чоловіка свого Ярослава так і не змогла полюбити, хоча і ставилася до нього з великою пошаною, а от синочка його, Віталіка, всім серцем полюбила. Він теж полюбив Ярославу, і відразу став кликати мамою.

Донечка Ярослави, Іванка, яка була приблизно ровесницею Віталіка, по-дитячому ревнувала маму до свого зведеного брата, адже Ярослава ніколи не робила різниці між дітьми.

– За що ти його так любиш, він же тобі не рідний син? – не раз питала Іванка маму.

– Донечко, запам’ятай, чужих дітей не буває. А добро – воно завжди повертається, – відповідала їй Ярослава.

Коли діти закінчували школу, не стало Остапа, і Ярослава вдруге овдовіла. Тоді вона твердо вирішила, що заміж більше не хоче, тепер вона буде жити для дітей, а потім, дасть Бог, для онуків.

Іванка заміж вийшла рано, у 18 років, за місцевого парубка Олександра, і відразу пішла жити до нього. А Віталік вчитися хотів, він в обласний центр поїхав, і поступив в університет. Іванка після цього перестала спілкуватися з братом, бо так і не могла зрозуміти, за що його, нерідного, так любить їхня мама. Ярослава залишилася сама, і вирішила, що поїде на заробітки в Грецію, щоб дітям своїм допомогти.

Купила Ярослава дві однакові однокімнатні квартири, щоб між донькою і сином ворожнечі не було. Іванці, звичайно, це не сподобалося, вона вважала, що мама мала за ці гроші купити їй двокімнатну квартиру, адже до чого тут її зведений брат? Та Ярослава вкотре повторила своїй доньці, що не чужий їм Віталій, і що, якщо доля так розпорядилася, то вона вважає його рідним.

Квартира, яку купила мама, Іванці пригодилася, бо її Олександр знайшов собі іншу жінку, а її з синочком практично виставив за поріг. Іванка це заледве пережила, просто не знала, що їй робити далі, як жити, адже тепер вона не одна, у неї на руках є син.

– Не переживай, дитинко, Бог добрий, от побачиш, все обов’язково налагодиться, – заспокоювала доньку Ярослава.

Минув час, Іванка вдруге вийшла заміж. Її чоловік прийняв її з дитиною, і любить синочка як рідного. Його батьки, свати Ярослави, теж вважають хлопчика своїм онуком.

Ярослава приїхала додому, і коли зайшла в гості до доньки, то сама побачила, що все у її дитини добре, бо такого хорошого чоловіка ще треба було пошукати.

Одного разу Іванка підійшла до мами, обійняла її, і подякувала за чудову науку.

– Дякую тобі, матусю, за твою людяність і за твою науку, – сказала Іванка. – Ти пробач мене за мої постійні докори тобі за те, що ти брату допомагаєш нарівні зі мною. Тепер і я знаю, що чужих дітей не буває, бо ні мій чоловік, ні його батьки жодного разу мені цим не докорили, я від них таку підтримку відчуваю, що аж не віриться.

Від слів доньки Ярослава розчулилася, бо бачила, що каже це Іванка щиро.

– А з братом у вас як стосунки? Помирилися нарешті? – запитала мама.

Іванка загадково посміхнулася:

– Матусю, у нас для тебе ще один сюрприз є – я дитинку чекаю, лікарі кажуть, що буде дівчинка. А Віталія я вже попросила стати хресним батьком, адже хто краще підходить на цю роль, як не рідний брат?

Нарешті душа Ярослави заспокоїлась, бо що може бути краще, ніж те, коли є любов і злагода в родині…

Джерело