«Сина ми не віддамо…»

 Слово «сирітка» Ірина вперше почула, коли закінчувала перший клас. Як нині пам’ятає той день, коли директорка школи зайшла у їхній клас, шепнула щось на вухо вчительці, яка проводила у них урок, і вони обидвоє якось незвично глянули на синьооке дівча із двома бантами на голові.

Той співчутливо-жалісний погляд виринає в Іриній пам’яті так, ніби це було вчора. А з того часу минуло добрих два десятки літ. Стільки часу Іра не була у рідному селі. А тепер з чоловіком повернулася до батьківської хати. Навели тут лад.

Та, біда, лелека чомусь обминав їх оселю.

Тепер дрібні чвари між подружжям частішали і переходили у велику суперечку. Взаємні звинувачення не доводили ні до чого хорошого. І от одного прекрасного дня, зібравши свої нехитрі статки у невеличку дорожню сумку, Іра подалася на заробітки в чужу країну. Вирішила, що деякий час їм потрібно пожити нарізно.

У маршрутці, що прямувала до Італії, Іра познайомилася з італійцем, який непогано розмовляв по-українськи. Як виявилось, він відкрив в Україні італійський ресторан, тож час від часу приїжджав сюди, перевіряв стан справ.

Дорога до Італії далека, тож часу поговорити було вдосталь.

От і Іра на одному диханні розповіла свою історію. Про те, як у шість років залишилась сиротою, про те, яка жaхлива авaрія відібрала у неї найдорожчих людей – батьків і бабусю з дідусем, про те, що рідних у неї немає і вона кругла сирота. Лише про чоловіка промовчала.

Італієць якось загадково усміхнувся і одразу ж запропонував Ірі пожити у його матері. Вона живе сама у великому домі і потребує догляду та допомоги. А ще пообіцяв непогано за це платити. Іра погодилась, зрадівши, що так швидко знайшла роботу.

З покладеними обов’яз­ками Іра справлялася добре.

У дитбудинку, де вона виховувалась, навчилася все робити – готувати, прибирати, шити, в’язати і, навіть, цвяхи прибивати.

Стара італійка горнулася до Іри, бо й та дуже добре до неї ставилася. Вони разом ходили на прогулянки, разом обідали, дивилися телевізор.

І син хазяйки Роберт частіше став навідувати свою стареньку матір, а разом з нею – Іру. Він жартував, «обсипав» її компліментами і якось незвично дивився на молоду жінку. Від цих поглядів Ірина не знала, куди подітися.

Про те, що кохає, Роберт не переставав їй говорити. Тільки стара сеньйора мовчки хитала головою, бачачи їх разом, і тихенько йшла у свою кімнату. Ніяк не розуміла Іра цієї реакції. Адже вони в таких хороших стосунках із хазяйкою. Чому вона проти того, щоб її син був щасливий?!

Якось старенька підійшла до Іри і тихенько сказала: «Забудь його. У нього є дружина, яку він дуже любить. Тільки дітей їм Бог не дає…»

Відчуття повторюваності ситуації, мов хвиля, накрило Ірину з головою. Вона не пішла – стрімголов помчала сходами до своєї кімнати і похапцем стала збирати у ту саму невеличку дорожню сумку ті ж самі свої нехитрі статки. За цією роботою, всю в сльозах і застав її італієць. Він благав Іру залишитись, а вона, зачиняючи двері, лиш тихенько сказала: «А дитину я сама виховуватиму…»

Якби вона знала, скільки зайвих, непотрібних проблем створила собі, проронивши цю фразу!

Роберт кинувся за нею, припав до її ніг і не просив – благав, щоб вона залишилась. Він не знав, що Іра вагітна, і тепер був впевнений, що від нього. Впевненою в цьому була і вона.

Італієць обіцяв розлучитися з дружиною, яка не може народити йому дітей.

Велику помилку зробила Іра, коли знову повірила йому.

Він і справді піклувався про неї, дбав, щоб їй нічого не бракувало. Лиш однієї обіцянки не виконав – з дружиною так і не розлучився. А коли Іра народила хлопчика, його взагалі немов підмінили. Роберт вирвав з рук матері дитину, сказавши, що вона – ніхто, проста наймичка і рабиня.

Сина він виростить зі своєю дружиною, а вона може назад забиратися у свою державу. Він з лютою ненавистю пожбурив у неї паспорт і сказав, щоб до кінця тижня вона покинула країну.

На Україну Іра повернулася сама на себе не схожа – обличчя молоде, але схудле і зчорніле від горя. Ледь допленталась до батьківського дому. Думала, він знову пустує. Та чоловік Микола тут хазяйнував. Побачивши згорьовану дружину, він не став їй дорікати, зрозумів, що вона і так добряче поплатилася за те, що його покинула.

– Я тобі пробачу цю безглузду подорож, тільки більше нікуди не їдь, – вимовив після тривалої паузи.

– Я не можу не їхати, бо у мене там – син. Син, якого хочуть забрати, — розридалася на чоловіковім плечі, розповіла, як це сталося.

– Що було, те в минулому. Важливе одне – у тебе, ні… у нас є син і ми його нікому не віддамо, – сказав Микола з великою надією на те, що дитина може виявитись його сином.

Якою нерозумною і сліпою вона була, коли втікала від такого чоловіка світ за очі і не бачила свого щастя поряд. Але недарма кажуть, що справжнім почуттям непідвладні ані відстань, ані різні обставини.

Тепер Іра з Миколою скрізь були разом – разом оббивали пороги посольства, разом зверталися через газети, радіо і телебачення з криком про допомогу. І завдяки усім цим небайдужим людям їм таки вдалось відновити справедливість – дитина повинна бути з мамою і татом Миколою, як це підтвердила ДNК-експертuза

КІНЕЦЬ.