Все життя своє віддала роботі! Майже 45 років. Чому тепер стала така непотрібна?

Моя розповідь непроста, адже вже два роки не можу змиритись, відпустити те, як зі мною вчинили.

Розкажу, як все починалось.

Мої батьки працювали у колгоспі, виховували трохи дітей і завжди хотіли, щоб ми “вибились” в люди ! Так і сталось, адже два мої старші брати закінчили університет, а я теж не відставала – закінчила Педінститут! Мама мріяла, щоб я стала вчителькою!

Так і сталось! Неповторні студентські роки, життя в місті вплинули на мене!

Швидко стала дорослою, закохалась на два роки старшого Володю (згодом він став моїм чоловіком). Наше життя наповнилось новими враженнями і переживаннями. У ті далекі часи, після закінчення вишу, направляли на роботу!

Як Володя переживав, щоб тільки нас не “розлучили”, щоб мали роботу в одному місті чи селі! Головне, щоб разом.

У вісімдесятих це було! Прийшов одного вечора Володя і каже: “Марусю, нас направляють в одне село, недалеко від районного центру. Будемо навчати дітей разом!”

Яка ж то була радісна звістка. Нас тоді поселили у невеличкий будиночок в центрі села. Серед мальовничої природи і привітних людей ми почали жити і творити! Все складалось якнайкраще! Минали роки.

У нас народився первісток – синочок Іванко. Душі в ньому не чули, виховували, доглядали, як могли! Самі розумієте, тоді жінки довго не були у декретній відпустці.

Я теж мала швидко вийти на роботу, щоб місце не пропало. Івасика допомагали доглядали сусіди і ми з чоловіком теж мінялись. Деколи між уроками прибігла додому!

Жили недалеко біля школи. Відчуваю, що мало дала ласки і тепла своїм дітям! Так! Дітям! Бо через п’ять років народився менший наш синочок – Петрик.

Раділи усі! Іванко – найбільше! Сини виростали швидко, одне одного підтримували і допомагали у всьому. Легше стало, коли вони двоє пішли до школи, були під нашим пильним наглядом!

Далі почались важкі дев’яності. Зарплати не давали, ми виживали. Володя завжди був нашою опорою і підтримкою!

Згадую той момент, коли сини ходили колядувати, а їм давали різні смаколики, бо у людей на цей час не було грошей! Вони тепер згадують, як то колись важко і у скруті жилось!

Все пройшло, все минуло. Не ті тепер часи!

Не одне покоління дітей (тепер це вже дорослих людей) ми виховали!

І ось настав цей найважчий момент у нашому житті – пенсія! Думали, що ще хоч трішечки попрацюємо, бо, дійсно, в наш час на одну пенсію не проживеш. Але що стається – контракт розірвано з усіма пенсіонерами. Нас викинуто за борт, розтоптано.

У школі я залишила найкращі роки свого життя, не бачила, як виростають мої діти, а тепер ще й “заробила ” серйозну недугу! Ніхто з колективу навіть не поцікавився, як ми поживаємо.

Ось що сталося зі мною і моїм чоловіком! Я залишилась зовсім самотньою людиною з поганим здоров’ям! Не знаю як вийти з цього стану? Може підкажете, як забути всі образи, бо таке відчуття, що про нас забуло все село!

Джерело