Завжди знала, що доля – тітка підступна. Але щоб аж так…

Багато років тому, коли ще ми з чоловіком були юними й зеленими, сталась одна прикра історія. Ми вийшли саме парком прогулятись, як почули жіночий крик.

Сергій мій завжди був хлопцем запальним, тому кинув усе та й побіг на звук. Поки я туди допленталась – усе вже було вирішено. Біля кіоску стояла перелякана вагітна жіночка, біля неї валялось двоє молодиків. І Сергій мій – щасливий, з оком підбитим.

– Що у вас тут сталось?! – перелякалась я, коли побачила в Сергія на руках кров.

– Та, нічого. Усе як завжди. Побачили, що дівчина беззахисна, та й хотіли сумочку обчистити. Ви як, ми вас не зачепили? – запитав він у нашої нової знайомої.

– Ні-ні, усе добре. Ви ж мені дитя врятували! Давайте я вам віддячу якось… Аби ж тільки знати чим. У мене ж навіть грошей немає із собою! – защебетала дівчина.

– Які гроші? – втрутилась я. – Усі живі – на тому й досить. Як судилось, то ми ще свою нагороду отримаємо. Давайте ми вас краще проведемо, куди там вам треба, та й підемо теж додому. Рани зализувати.

Світлана виявилась дуже навіть непоганою людиною. Поки ми йшли, я навіть встигла подумати, що не проти таку подругу мати. Але наступного дня це знайомство вже забулося, а через три місяці ми й взагалі в інше місто переїхали.

Закрутило нас з того часу життя добряче: робота, квартира дитина… Туди-сюди та вже й наша Маша заміж збирається.Хлопця вона собі чудового обрала. Я про такого зятя й не мріяла: душа компанії, але знає міру, великі плани на життя має, але не забуває про сім’ю, розумний, але не занудний… От все в ньому так добре зібралось, що краще вже й не придумаєш!

А з якою любов’ю він до Маші ставиться – дай Боже таке кожній дівчині відчути!

Словом, ми їх благословили, добро на шлюб дали. Та тільки свати чогось до нас їхати не поспішали. То у відрядженнях, то просто часу вільного немає. Я вже й ображатись думала, це ж нікуди не годиться!

Побачились ми вже перед сами весіллям. Я марафет навела, чоловіка одягла пристойно, усю квартиру до скрипу вичистила. Хвилювалась так, що аж живіт крутило!

– Добридень у вашій хаті, свати! – вигукнула з-за дверей моя сваха майбутня. – Давайте нарешті знайомитись!

– А ми вже й знайомі! – крикнув мій чоловік, що я аж підскочила.

Спочатку не зрозуміла нічого, а потім як придивилась – переді мною Світлана стоїть! Та сама Світлана, що й багато років тому, але вже без живота і з чоловіком!

Кинулись ми одне одного обіймати, наче рідні! Треба ж було мені тоді ляпнути, що нагорода сама нас знайде. От і маю тепер зятя золотого і сватів, яких сама доля послала!

А ви вірите в долю?

КІНЕЦЬ.