Мені все життя, скільки я пам’ятаю, хотілося того, щоб люди приймали мене як рівну. Я народилася з вродженим вивихом тазостегнового суглоба, і скільки мене не лікували, скільки я не проходила курсів реабілітації, все виявилося безрезультатним.

До своїх двадцяти п’яти років я була досить симпатичною і начитаною дівчиною з гарними манерами, але ось прізвисько “кульгава”, яке колись у дитинстві дали мені родичі, так і висіло каменем на шиї.

Мене завжди шкодували та берегли. Точніше сказати, навіть не берегли, а надмірно опікували, наче маленьку й нетямущу дівчинку.

Я здобула освіту, вийшла заміж і в мене з’явився син. З чоловіком ми жили непогано, але він все одно іноді давав зрозуміти, що я не зовсім звичайна людина. Він не шкодував мене, а просто дратувався від того, що в мене іноді щось не виходило.

Коли син підріс і пішов до школи, у мене з’явилося більше часу, і я почала думати, як витрачати цей час із користю не тільки для себе. Висловивши свої думки чоловікові, на жаль, нічого путнього я не почула. Він не повірив, що я говорю серйозно.

Але хто шукає, той завжди знайде. Я перерила весь Інтернет і зупинилася на тому, що хочу допомагати людям, які з якихось причин зникли.

До добровольчої організації пошуку зниклих людей я вступила не роздумуючи. Перед цим я спитала, чим можу бути корисною.

Мені порадили допомагати прямо з дому. Здійснювати дзвінки до поліції, лікарні та родичів які втратили.

Я зрозуміла, що в мені знову бачать “кульгаву”, тому і пропонують допомагати заочно. Не бажаючи недомовок, я прямо запитала про це.

Яке ж було здивування, коли я дізналася, що помилилася! Просто насправді людей на телефоні дуже не вистачало, і тому мені спочатку запропонували таку зайнятість. А коли побачили, що я налаштована рішуче, мені порадили пройти курс оперативного зв’язку.

Увечері, коли чоловік прийшов з роботи, я, задоволена собою, розповіла йому, що вчитимуся, а після навчання братиму участь у справжніх пошуках людей.

– Лідо, ти взагалі розумієш, у в що втягуєшся ? – спитав роздратовано Руслан.

– Так розумію. Я буду в організації волонтером-зв’язківцем, – відповіла я.

– Вибач, звичайно, але ти будеш тягарем, а не зв’язківцем! – сказав чоловік, не бажаючи вислуховувати мене.

– Зрозуміло. Отож, хто я у твоїх очах! – Ображено сказала я і пішла з сином до дитячої кімнати.

Ночувати до нашого ліжка я не прийшла.

Вранці я помітила, як змінився настрій чоловіка. Відвівши сина до школи, Руслан сказав, що нам треба поговорити. Як я й думала, розмова стосувалася моєї волонтерської діяльності.

– Лідо, ну подумай, який із тебе зв’язківець? Я розумію, що ти пройдеш відповідні курси та таке інше, але ти ж підведеш людей. Я про тебе думаю. І мені буде неприємно, коли тебе виженуть звідти.

– За що мене мусять вигнати? – Запитала я, намагаючись не злитися.

– Ну, подумай, там треба все швидко робити, а тебе поки дочекаєшся, то вже життю не радий будеш. Ти навіть посуд миєш дуже довго. Та й то буває, що на ніч залишаєш, – висловив претензії чоловік. – А якщо доведеться кудись їхати взимку? Ти на милицях по кучугурах скакати будеш?

– Дякую, любий, за турботу, – різко промовила я.

Розмова була закінчена. І коли Руслан вийшов за двері, я розплакалася.

Коли трохи заспокоїлася, то почала сумніватися, що зможу бути корисною. І вирішивши поділитися своїми думками, я набрала номер керівника, коротка розмова з яким дала зрозуміти, що всі мої сумніви є марними.

Попри те, що чоловік, як і раніше, ставився до моєї волонтерської діяльності з песимізмом, я закінчила навчання та виїхала на свій перший пошук. Я не маю права розкривати деталі роботи у штабі, лише скажу, що моя інвалідність абсолютно не заважала мені виконувати обов’язки.

Іноді мені доводилося виїжджати на довгий час, тому я залишала сина зі своєю мамою, яка ставилася до волонтерства з розумінням.

Щоразу, повертаючись із пошуку, я була задоволена тим, що у мене все виходить.

Я помітила, що мій чоловік став грубим до мене. Одного разу він заявив, що йому не потрібна дружина, яка ночами спить у наметі з чужими мужиками. І взагалі він шкодує про наш шлюб.

– Ти хочеш розлучення? – Уточнила я спокійно.

– Так. Я вже вирішив.

Після розлучення вільного часу в мене поменшало, і я перевелася на надомну зайнятість. Я, звичайно, могла б поступитися чоловікові та покинути роботу або з самого початку сидіти на телефоні. От тільки це все одно не врятувало б наш шлюб, який був, як показав час, спочатку приречений на провал.

З чоловіком я стосунки не підтримую, тому що після розлучення він практично відразу змінив номер телефону, мабуть, радіючи, що нарешті позбавився набридлих стосунків.

КІНЕЦЬ.